22 роки, режисер
НікопольКиїв
Проєкт «Живе і мертве» народився як рефлексія на пригоду: одного дня я отримав дзвінок від хрещеної із проханням забрати прах її батька та відправити поштою у рідне місто. Попри абсурдність ситуації, у моменті я лишився беземоційним та абсолютно байдужим як до історії небіжчика, так і до такого життєвого досвіду загалом.
Тільки згодом, дізнавшись обставини смерті цього чоловіка, я почав думати про природу (не)байдужості й те, як вона розвивається та реалізується у суспільстві сьогодення, де нас щодня оточують трагедії та смерті. Часом у нас немає простору для співчуття та готовності розділити чужий біль на додачу до переживання свого власного. А такі прояви емпатії стають втіленням найбільших чеснот.
У межах цього проєкту, який у майбутньому слугуватиме фундаментом для створення короткометражного фільму, я хочу дослідити природу небайдужості. Відмова від рутинного сприйняття навколишнього світу веде не тільки до дискомфорту невідомих ситуацій, але і до більш яскравого, глибокого та живого переживання моменту. Тільки відкинувши думки про звичну особисту реальність та відкрившись невідомості світу іншої людини, особа може пережити щось нове — або взагалі відчути життя як акт, а не як даність.
Ці думки увиразнюються шляхом зіставлення двох паралельних розвитків подій. В одному з них головним героєм виступаю я сам як автор, оповідаючи епізоди реальної події, а в іншому — художній герой, Ростік, який у певний момент вирішує зрозуміти, чий прах він тримає в руках і якою людиною був небіжчик.
Таким чином реалізовуються два різні переживання — ЖИВЕ І МЕРТВЕ.
ДЗВІНОК ВІД ХРЕЩЕНОЇ
(Єгор/Ростік)
Дзвінок від хрещеної, що живе в Норвегії. Вона просить забрати прах свого батька і відправити додому «Новою Поштою». Єгор/Ростік погоджується.
[«Я і не знав, що її батько помер…»]
РОЗМОВА
(Єгор/Ростік)
Єгор/Ростік посеред кладовища намагається знайти приміщення бюро ритуальних послуг. Єгор/Ростік набирає номер телефона. Нахабний, позбавлений емпатії голос питає, за чиїми останками прийшов хлопець. На папірці, затиснутому в руці, написано: «СТЕПАН ГОЛОВАКІН, ДАТА НАРОДЖЕННЯ: 21.06.1963 р.». Коли Єгор/Ростік диктує це у телефон, голос йому відповідає:
ГОЛОС: Дата народження мене не цікавить. Ви дату смерті скажіть.
ЄГОР/РОСТІК: Я не знаю.
У БЮРО РИТУАЛЬНИХ ПОСЛУГ
(Єгор/Ростік)
У бюро виставлені труни й урни. За робочим столом сидить жінка із фарбованим волоссям та яскравим макіяжем («Явно хизується тим, що вона жива»). Вона записує щось у зошит ручкою, а потім копирсається за великою шафою. Дістає урну:
ЖІНКА: Ось ваш Головакін.
ЄГОР/РОСТІК: Але ж тут написано «Людмила»…
ЖІНКА (глянувши): А, точно.
У ТАКСІ
(Єгор/Ростік)
Як тільки Єгор/Ростік сідає в таксі, водій — молодий хлопець — робить радіо з байрактарними піснями тихіше. Їдучи, часто поглядає на урну через дзеркало заднього виду — чи то зніяковіло, чи то відчуваючи провину. Мовчить. Тільки коли висаджує з таксі, говорить, опустивши очі:
ВОДІЙ (пошепки): Мені шкода, що…
ЄГОР/РОСТІК (чи то ніяково, чи то з провиною): Дякую.
НА ПОШТІ
(Єгор/Ростік)
За стійкою жіночка, яка навіть не дивиться на людей і зосереджена на тому, що друкує в терміналі.
ЖІНОЧКА: Відправлення чи отримання?
ЄГОР/РОСТІК: Відправлення.
ЖІНОЧКА: Оголошена вартість посилки?
ЄГОР/РОСТІК: (МОВЧИТЬ.)
[«У скільки взагалі можна оцінити людину??»]
ЄГОР/РОСТІК: Тисяча гривень.
ЖІНОЧКА (у термінал): Що відправляєте?
ЄГОР/РОСТІК: Прах.
Жіночка перестає друкувати й переводить погляд на хлопця. У неї великі очі, а на шиї висить хрестик.
ЖІНОЧКА: Ми таке не відправляємо.
ПОШТОМАТ №1
(Єгор)
Єгор біля поштомата в сусідньому будинку. Він кладе урну з Головакіним у комірку та зазначає, що відправляє «гончарні вироби».
Урна зроблена з темного граніту.
ХТО В УРНІ?
(Ростік)
Ростік сидить під поштою, тримаючи урну Головакіна в руках та ігноруючи погляди перехожих. Він говорить із хрещеною. Ростік дізнається:
Прах Головакіна пролежав у бюро три місяці.
Головакін сам із Чортомлика (туди треба відправити його зараз), а в Києві працював на будівництві.
У Києві живе син Головакіна. Можна спробувати передати прах йому. [«Чому син не забрав прах сам?»]
На питання, як Головакін помер, хрещена не відповіла.
СИН, АБО ОБІДНЯ ПЕРЕРВА
(Ростік)
Бариста — його звати Ян — на літній терасі. Пережовуючи рис із судочка, він вивчає документи, які Ростіку віддали разом з урною.
ЯН: Мені правда шкода, що тебе напрягли з цим. Але я правда не хочу мати нічого спільного з цим мужиком. І він зі мною теж.
РОСТІК (після паузи): Я ж не можу постійно носити його з собою тепер.
Ян передає один з папірців Ростіку.
ЯН: Це треба передати йому на роботу.
Ростік не відповідає. Він забирає документ.
МОРОЗИВО І СТАРІСТЬ
(Ростік)
Урна з Головакіним стоїть у камері схову в магазині. Її допитливо роздивляється стара бабуся. Ростік із морозивом у руці повертається до камери й дістає урну.
БАБУСЯ: А що це за урна така?.. (хреститься) Царство небесне.
РОСТІК: Не знаю… Урна.
БАБУСЯ: Гарна урна. А де ви її брали?
РОСТІК: Не знаю… Мені її дали.
БАБУСЯ: А можна я її собі сфотографую? Дочці покажу, хай замовить.
ЗУСТРІЧ З БРИГАДИРОМ
(Ростік)
Бригадир, пристаркуватий чоловік із помаранчевим від загару обличчям, читає документ, час від часу кидаючи погляд на Ростіка.
БРИГАДИР: Хєрня якась… Нахєра мені воно?
РОСТІК: Я не знаю, мені сказали вам…
БРИГАДИР: «Не знаю, не знаю», — от і батя твій не знав ніхєра…
Бригадир формально, без емоцій, хреститься.
БРИГАДИР: Царство небесне… (до Ростіка) Там у вагончику його хлам лишився, якщо не порозтягали. Будеш забирать?
У ВАГОНЧИКУ
(Ростік)
Ростік сидить всередині робітничого вагончика, згорблений над стосом журналів «Огоньок». Час від часу гортає їх. Позаду, похитуючись, сперся на стіл Володимир — чоловік у робітничому одязі, сусід покійного Головакіна.
ВОЛОДИМИР: Він взагалі трошки того… Це от хуйню він забрав з отого об’єкта, шо ми його розбирали… Знайшов у підвалі й собі поніс. Там їх ще більше було, бо ми їх того…
Володимир не договорює. Ростік тримає в руках журнал із розгаданим кросвордом і підкресленими червоним олівцем словами.
ВОЛОДИМИР (почісуючи шию): Пом’янути його треба…
СМЕРТЬ ГОЛОВАКІНА (ФЛЕШБЕК)
(Ростік)
У черзі до магазину з алкоголем Володимир розповідає Ростіку історію загибелі Головакіна. Приголомшений, Ростік не знає, що сказати. Володимир привертає його увагу до себе:
ВОЛОДИМИР: Діставай гаманець, ми наступні.
ПОМИНКИ
(Ростік)
За столом сидить Ростік і чоловіки в робочому одязі з обвітреними обличчями. Володимир розливає горілку по чарках.
ВОЛОДИМИР: Оце синок канєшно… Он-то говорив, шо ти того… Але ти молодець — пом’януть батьку треба.
Всі беруть чарки в руки, Ростік теж. Він хоче сказати, що Головакін не був його батьком, але чогось мовчить. Чарки підіймаються вгору.
ВОЛОДИМИР: Ну… За Льоню, царство йому небесне.
[«Його ім’я Степан»]
ПОШТОМАТ №2
(Ростік)
Ростік ставить на підлогу пакет з журналами «Огоньок» і вкладає урну з Головакіним у комірку поштомата. Довго думає, що вказати у полі «оголошена вартість», і ще довше — у «що відправляєте?» Заповнює і закриває комірку.
Ростік бере пакет до рук і йде, переборюючи відчуття, що він — єдина людина, якій Головакін небайдужий.
Текст, колажі: Єгор Гармаш
Літературне редагування: Анастасія Правда