«Чекаю дзвінка, але не знаю, як повідомити трагічну звістку».
Бабуся військовослужбовця 2,5 роки чекає онука з полону

Андрій (імʼя змінене з міркувань безпеки) — 28-річний хлопець із маленького містечка на Сумщині. Вже понад 2,5 року він перебуває у російському полоні. Вдома його чекала мама, але її серце не витримало постійного стресу та переживань, і у червні 2023 року вона померла.

Зараз за свободу хлопця бореться його бабуся. У свої 79 років жінка пише листи та їздить до Координаційного штабу у Київ, відвідує акції на підтримку військовополонених і боїться, що може не дочекатися онука з полону.

Акція на підтримку українських військовополонених у Тростянці, жовтень 2024 року

«Не живши на світі, у полоні вже 30 місяців»

Ми зустрічаємося з бабусею Андрія якраз після акції на підтримку військовополонених.
«Так хочеться, щоб онук скоріше повернувся додому. Не живши на світі, він у полоні вже 30 місяців. Сідаю їсти й думаю, чи дали нашій дитині поїсти та попити. От чому така доля у дитини?»

З дитинства хлопець був серйозним. Коли всі бешкетували, він поводився стримано та спокійно, був зовсім не конфліктним, розповідає бабуся. Багато часу приділяв спорту, хотів пов’язати з ним життя, інші варіанти навіть не розглядав. Андрій займався у дитячій юнацькій спортивній школі. За період спортивної кар’єри у хлопця назбиралось 53 медалі, кубки та чимало інших нагород з боксу, панкратіону,Панкратіон — давньогрецьке бойове мистецтво. дзюдо, а головне досягнення — це звання майстра спортуМайстер спорту — почесне звання, яке присуджують українським спортсменам за вагомий внесок у досягнення українського спорту і після виконання відповідного нормативу..

Після закінчення Сумського педагогічного університету Андрій разом зі знайомим поїхав працювати до Польщі, але пробув там недовго й повернувся до рідного міста. Згодом йому прийшла повістка в армію, він вирішив підписати контракт на три роки й так у 2020 році став військовим Національної гвардії України.

Він вже відслужив два роки і все було добре, каже бабуся. Йому подобалася служба, колектив, він навчався на навідника бронетранспортераБронетранспортер — бойова броньована колісна або гусенична машина.. Та й час для спорту був, бо хлопець їздив на змагання від військової частини.

Залишався рік служби, коли у січні 2022 року Андрія відправили на Луганщину. Він служив на блокпосту у селі поруч з російським кордоном. Казав, що бачить росіян. Але все було спокійно, вони з побратимами навчалися, готували їжу, заготовлювали дрова.

Росія окупувала село, в якому служив Андрій, 24 лютого 2022 року. Хлопець розповів рідним, що керівництво повідомило їм про наступ, коли військові вже бачили колону російських танків, яка рухалася в їхній бік. 26 хлопців, серед яких був і Андрій, не могли покинути блокпост, бо присягнули на вірність українському народу. Отримавши наказ, взвод вступив у бій, але сили ворога переважали в рази. Їхній блокпост розбили.

Наступний наказ — добратися до найближчого контрольованого Україною населеного пункту. Військові блукали зимовими лісами 4 доби, аж поки не дійшли до іншого села, яке теж вже було окуповане. Місцевий мешканець прийняв і нагодував хлопців, але попередив, що у селі є зрадники, і якщо вони дізнаються, то відразу сповістять окупантів. Вже за два дні так і сталося.

«Онук дзвонив з телефона чоловіка, що прийняв наших хлопців, і сказав, що поки вони будуть тут. Ми зберегли номер. Потім дзвонили, той чоловік довго не відповідав, а коли взяв слухавку, сказав, що хлопців забрали лнрівці, а куди повезли — не знає», — пригадує бабуся.

Про те, що хлопець потрапив у полон, рідні дізналися лише у травні, коли росіяни опублікували фотографії їхнього взводу — серед них була і фотографія Андрія.

У листі з Координаційного штабу рідним повідомили, що військовослужбовець зник безвісти 3 березня 2022 року під час бойових дій, що він «мужньо виконував військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність». 1 січня 2024 року Служба безпеки України підтвердила перебування Андрія в колонії на окупованій території Луганської області. Згодом у відповідь на лист мами це підтвердила і країна-агресорка.

«Я не знаю, як йому сказати, що мами немає»

«Дочечка, коли ще була жива, їздила до координаційного штабу, відвозила документи та просила, молила, щоб підготували всі документи для обміну, — розповідає бабуся. — Там відповідали, що роблять все можливе і подають списки. Але його ніхто не обмінює. Донька чотири рази їздила до Києва, а коли вона померла, їздила я — 79-річна бабуся».

Через постійний стрес у мами Андрія розвинулася лімфома черевної порожнини. Жінка померла у червні 2023 року, так і не дочекавшись сина з полону. Бабуся розповідає, що її донька бачила сина уві сні — він заспокоював її, запевняв, що вона вилікується. Але чуда не трапилось.

«У кожної людини є лімфовузли, але [в нормі] вони у спокої. А донечка приходила додому, падала на ліжко і ридала від туги ледь не до непритомності. І ці лімфовузли запалилися. Вона так хотіла жити, дочекатись сина. Почала проходити лікування хімієтерапією, але під час третього курсу серце донечки зупинилося».

Щоб заспокоювати нерви, мама Андрія вишивала бісером. Весь будинок прикрашений її роботами — іконами, рушниками, картинами. Бабуся хоче оформити їх і зробити виставку.

Зараз бабусю хвилює, як сказати онуку, що мама померла. Саме перебування у полоні для хлопця травматичне, а тут ще така звістка — не стало найріднішої людини.

«Я говорила з однією жінкою — вона порадила, щоб я не казала, що мами немає, як тільки онук подзвонить. Ще буду говорити з психологами, як спочатку сказати. Це така травма для дитини. Він так любить маму, бо вони все життя вдвох, разом, без тата. Вона зі мною ділилась своїм щастям і розповідала: “Мам, син як іде біля мене, а ще й як у військовій формі, — я землі під собою не відчуваю, яка я горда і щаслива, що він у мене є”», — крізь сльози розповідає бабуся.

Вона завжди носить з собою телефон доньки: коли онук повернеться з полону, він телефонуватиме на її номер.

«Я ношу телефон доньки й свій, можна сказати, біля серця вдень і вночі. Я так чекаю, коли він подзвонить, але не знаю, не знаю, як сказати, що мами немає», — зі смутком каже бабуся.

Без вісточки про внука з березня 2022 року

За весь час, який хлопець перебуває у полоні, від нього не було жодної звістки. Поки мама була жива, вона писала йому листи, але невідомо, чи вони доходили.

Напередодні нашої зустрічі з бабусею їй подзвонив хлопець, якого звільнили під час останнього обміну полоненими 17 липня 2024 року. Хлопець перебував в одній колонії з Андрієм, тому йому важливо було поговорити з його рідними.

«Він мені подзвонив і каже, що таких людей, як мій онук, він не зустрічав. Андрій ні з ким не свариться, знаходить до всіх підхід, проявляє добро. Я запитала, як він, чи дуже він там хворіє, а хлопець відповів: “Він живий”. Запитала, чи дуже їх там катували. Він сказав: “Терпимо. Андрій спортивний хлопець, витримає все. Найголовніше знайте: він живий”. Я така рада, що цей хлопець подзвонив і я хоч щось почула про мого онука», — розповідає бабуся.

Вона з теплом каже, що Андрій — товариський хлопець. В нього багато знайомих, які цікавляться його долею.

«Всі нас підтримують. То телефонують, то при зустрічі запитують: “Як ваш онук?”»

Наприкінці розмови бабуся зізналася, що має тяжке захворювання. Вона переживає, як погано буде внуку, якщо він повернеться, а ні мами, ні бабусі немає.

«Весь світ хоче, щоб їхні діточки повернулись додому. І щоб війні був кінець. У січні мені зробили операцію, виявили онкозахворювання, а я так хочу його дочекатись».

За оцінками МІПЛМІПЛ — правозахисна організація «Медійна ініціатива за права людини»., станом на травень 2024 року у російському полоні перебуває понад 10 тисяч українських військових. Станом на лютий 2025 року координаційному штабу вдалося повернути 4131 українського військовополоненого.