***

Дорогою мчить великий джип. За кермом – військовий, на його формі яскраво виблискує золотий хрестик. Поруч, на передньому сидінні сидить дівчина, обернена до вікна. Вона в усьому чорному, червоні очі, а під ними – синці, що наче зливаються з її вбранням. На шиї висить маленький хрестик із зображенням Ісуса, що контрастує з її образом.

Раптом тишу порушує чоловік:

— Твій батько на полігоні так чуваків шманав. Колись було, перевіряв аптечки, а там чого тільки не було: і презервативи, і... Ніхуя, звісно, не підписано. То він то все повикидав і вчив по-нормальному ті аптечки збирати. А горлопанив як на них: «Ви що, не розумієте, що ця аптечка життя вам може врятувать?!» Але як йому їх шкода було... Малі, без дружин, без дітей, поперлися на війну. Він того не розумів: кого їм захищати?

Дівчина відриває погляд від вікна й уважно слухає, потім обертається. Її очі поступово наповнюються слізьми. Вона безшумно плаче, намагаючись стримати свій біль.

Пейзажі, всіяні деревами, змінюються маленькими хатками. На в’їзді в село стоїть хрест, оздоблений стрічками, що радо вітає подорожніх.

Біля однієї з таких хаток машина зупиняється.

— Маю ще справи. До зустрічі, мала.

Дівчина відчиняє двері й вивалюється з машини.

— Дякую тобі, — на момент її погляд ніжнішає. Вона грюкає дверима, не даючи йому сказати й слова. Вона й не хоче тих слів. Який у них тепер сенс?

Вона стоїть перед парканом. У дворі панує мертва тиша. Двір наче відштовхує її, а вона й не намагається його підкорити та йде зовсім в інший бік.

Село ніби вимерло. Не чутно людського галасу чи навіть виття худоби. Божа неділя. Усі у церкві. І Марію — чи то звичка, чи то затуманений від болю розум — веде до тієї ж церкви.

Перед входом вона знімає з поясу чорну хустку та пов’язує собі на голову. Міська мода перетворюється на частину обряду. Механічним рухом вона хреститься та заходить у Божий дім, який колись і для неї був наче другим домом.

Триває недільна служба. Ось де сховалися всі люди. Церква всіяна величними іконами, до яких прилипає погляд Марії. Вона зупиняється біля ікони Ісуса, тре очі, намагаючись зібрати себе докупи. Коли нарешті фокусується, то чує й звуки. Її вуха пронизує огида. Священник і парафіянки віртуозно виводять гімн, присвячений Богу, російською мовою. У селі час зупиняється, а люди служать традиціям.

Марія п’ятиться назад і ледь не перечіпається через жінку, яка впала на коліна й циклічно хреститься щоп’ять секунд, не збиваючись. Очі її наче одержимі, спрямовані вперед, і все це прикрашає широка усмішка, яку вам подарують хіба у божевільні. Ось такі церковні обряди.

У животі зав’язується вузол, а ноги, навіть без команди голови, самі виносять Марію з церкви. Світ наче починає обертатися, а живіт продовжує віддавати пульсуючим болем. Вона зриває з голови хустку й спирається на паркан.

З церкви стрімко вилітає бабуся Марії.

— Боже, сонечко, що сталося? Тобі погано?

Марія мовчить, у ній закипає відповідь.

— Ну то після дороги, мабуть. Але добре, що ти вже тут. Шкода, що за таких умов, але нарешті до нас доїхала.

— Ви зараз серйозно чи жартуєте? Що у вас тут відбувається?

— Господи, знову цей мамчин характер з жовчю ллється. Що вже тобі не так?

— Ви хочете тата тут відспівати? Серйозно? І всі дружно па-рускі за Україну і її героя помолитися?

— Так, а де ще? Ти в нас ще десь церкву бачиш? Ми його тут хрестили, він до цієї церкви ходив. Тут він свій шлях і закінчить. У себе вдома.

— Та не ходив він до цієї церкви. Він воював, щоб ви могли собі спокійно жити. А ви навіть не можете з повагою поставитися до його бажання – викреслити все російське.

— Дитинко, Бог один. Ми тут не за Росію молимося або що. А церква є церква.

— Його тут відспівувати не будуть. Та він би в труні перевернувся, якби таке почув. Цього не буде.

— А що, просто в землю його, може, викинемо?

— Так, краще викинемо його просто в землю!

Дівчина обриває цю розмову та швидким темпом тікає від церкви. Очі, наповнені слізьми, не бачать, а ноги самі приводять її до поля. Швидкий темп змінюється на біг, вона зривається та падає. Біль більше не прихований. Він розрізає повітря голосним плачем. А тіло наче саме тягнеться під землю.

Біль забирає всі сили й змінюється втомою і безпорадністю. Ноги ведуть у колись рідну домівку. На кухні бабуся веде полеміку з дідусем. Але тільки-но вона чує чуже наближення, стишує голос і врешті обриває фразу.

— Коли його привезуть? — запитує Марія. В її голосі вже не лишилося сил на суперечку.

Дідусь зиркає на бабусю, тільки відкриває рот, щоб щось сказати, коли вона перебиває:

— Післязавтра.

— Затримуються. Треба поговорити і по-нормальному це вирішити, — продовжує Марія. — Ми можемо його відспівати в нашій церкві, але хай це зробить його капелан — Василь, ви ж його знаєте. Він мене сюди привіз. Тато цього хотів би.

— Ранок вечора мудріший. Поспи, доню. Завтра про це поговоримо.

Дівчина видихає та йде до кімнати. Дідусь хитає головою, сумно опустивши очі додолу. Бабуся хреститься та читає молитву.

Ранок. Крізь штори пробивається сонце. Дівчина повільно відкриває очі, потягується. Трохи сидить на ліжку, скидаючи з себе сон, та все ж встає на ноги. Виходить із кімнати, потрапляючи в прохідну, і її погляд падає на завішене чорною тканиною дзеркало. Вона проходить до іншої кімнати, де її зустрічають такі ж відрізки тканини на дзеркалах.

— Бабо, діду!.. — кричить. Потім підвищує голос, але ніхто не озивається. У хаті панує справді мертва тиша.

Її охоплює страшне та огидне усвідомлення. Вона зривається та вибігає з хати в самій білосніжній нічній сорочці. Вулиці села так само порожні. Мешканці сьогодні мають іншу справу. Ноги знову приводять дівчину до церкви, де вже триває поховальна процесія її батька. Задихаючись від гніву та бігу, вона привертає до себе увагу. Виглядаючи просто як мешканка божевільні, такі погляди вона й збирає.

Марія підбігає до дверей церкви, розводячи руки та закриваючи собою вхід — тим самим перериваючи наступну дію цієї ходи.

Відчай. Страх. Страх. Відчай. Відчай. Відчай. Не розумію. Чому. Чому. Чому. Чому.

Вона вже нічого не чує. Від дверей вона біжить до натовпу.

— Приберіть руки! Приберіть від нього руки, ви не маєте на це права! — крик обривається плачем. Біль додає сили. Вона б’є по руках, відтягує труну, намагається вберегти, забрати своє. Ця боротьба перетворюється на дитячу гру в перетягування канату.

Бах. Біда. Труна летить донизу, відбиваючи по парі ніг. Покійник підскакує. Руки його з грудей розлітаються в розп’яття. Може, це й було воно.

Шок. Засудження. Хтось закриває роти долонями. Марія впала на коліна. Тепер вона точно нікого не чує, а лише голосить. Тишу обривають крики. Невже всім уже байдуже на героя? Хто винен? Хто тепер винен? А хто правий? Хто гріх несе, а хто його вчиняє?

Молодий капелан перехрещує героя і повільно опускає руку на плече дівчини.