26 років, менеджерка подій
Львів

В тексті «Інші герої: тварини у війні» Софія розповідає історію використання тварин у воєнних цілях — від поштових голубів і бойових дельфінів до пса Патрона — і розмірковує, що це каже про нас, людей.

23 роки, мисткиня, графічна дизайнерка
КраматорськХарківЛьвів

Ліногравюри проєкту «Порцеляна» натхненні радянськими порцеляновими фігурками, які збирала бабуся Софії, та сімейними стосунками, що стали такими ж крихкими після втрати близької людини.

23 роки, культурологиня, координаторка проєктів для молоді
ХмельницькийКиїв

У відеоесеї «світло (лампи) знань» Софія згадує перший блекаут 2022 року, спричинений російськими обстрілами критичної інфраструктури, і розповідає, що допомагало їй, тоді ще студентці, триматися в ті темні часи.

18 років, вивчає комунікаційний дизайн
МаріупольГанау (Німеччина)

Фотозін «тіні предметів домівки» — це пошук речей та сенсів, що допомагають Ніці та іншим юним українкам та українцям, які опинилися за кордоном через російське вторгнення, тримати звʼязок з домом та своєю українською ідентичністю.

22 роки, фешн-режисерка, мисткиня
Болград (Одеська область)Львів

Живопис «Virabhadrasana» показує, як кожен із нас намагається триматися купи, поки біль інших пронизує душу зсередини. Єлизавета створила його (і задокументувала цей процес) в колаборації з іншими учасницями/ками майстерні, бо тягар війни легше нести разом.

20 років, історикиня, працює в музеї
ПавлоградДніпро

Що кримські татари брали з собою в депортацію, щоб вижити та зберегти памʼять про дім? У проєкті «Голоси зсередини» Анастасія збирає свідчення нащадків кримських татар, депортованих радянською владою у 1944 році.

23 роки, історик, працює журналістом
ХмельницькийЛьвів

В есеї «Плинність сприйняття тривалої окупації» Андрій розповідає, як вплинуло життя в СРСР на три покоління його родини — від прадіда, переслідуваного за спротив колективізації, до діда — офіцера, що служив в окупованій Чехословаччині, і мами, яка пишалася, що живе в Радянському Союзі.

20 років, менеджерка цифрових платформ, вивчає культурологію
Київ

Зін «ужасодин» — це зізнання Анни в любові до жінок її сімʼї та їхнього рідного села Тихого Хутора на Черкащині. Це збірка спогадів самої Анни та її родичок про улюблені місця, смаки, пригоди та людей — аж до прапрабабусі Наталії.

24 роки, журналіст, автор каналу про мозаїки «кінцева»
село Михля (Хмельницька область)Львів

Коли Олег був ще дитиною, в його рідному місті зник радянський танк, що стояв на постаменті десятиліттями. Пустка, що по ньому залишилася, викликала розпач і багато запитань. У зіні «Памʼять броньована» Олег шукає на них відповіді, розмірковуючи, які сліди такі танки-памʼятники лишили на ідентичності мешканців українських міст, над якими вони нависали.

18 років, режисерка
Київ

Приїхавши до батька-військовослужбовця в його рідне село на Волині, Вероніка помітила парадокс: в країні, яка бореться з Росією, люди й далі ходять до церкви Московського патріархату. Чому нам не хочеться приймати зміни — про це Вероніка розмірковує в колажах і кінооповіданні «Хто гріх несе, а хто його вчиняє».

24 роки, режисер
МаріупольКиїв

Батько Жори переїхав з рідної Вірменії до українського Маріуполя через війну. Коли інша війна охопила Маріуполь, йому знову довелося починати життя з початку. У фільмі-есеї «Cavt Tanem» Жора прослідковує шлях батька та своїх стосунків з ним, а також пробує знайти межу нашої відповідальності серед нескінченної геополітичної нестабільності.

25 років, педагог, художник
Кривий РігКиїв

Микита знайшов удома унікальний артефакт — щоденник прадіда, в якому той описав, як виживав під час німецької окупації Кривого Рогу та на примусових роботах у Німеччині. В проєкті «Несповідимість шляху OST» Микита меморіалізує досвід прадіда образною мовою колажу.

23 роки, поетка, драматургиня
ДніпроКиїв

У пʼєсі «Незримі», дії якої розгортаються у переддень повномасштабної війни, Лілія розмірковує про те, як українське суспільство здобувало національну суб’єктність попри роз’єднаність, про помилки, яких припускалися дорогою, і, глобально, про те, чому важливо чути одне одного заздалегідь.

Микита: 22 роки, культуролог, архівіст
ДрогобичЛьвів

Марічка: 22 роки, культурологиня, культурна менеджерка
БориславЛьвів

Досліджуючи газети пізнього радянського періоду, Микита та Марічка порівнюють наративи воєнної тематики у пресі СРСР з сучасними українськими та російськими наративами про війну в Україні та унаочнюють їх у колажах «Gazeta Project».

22 роки, режисер
НікопольКиїв

В колажному проєкті «Живе і мертве» Єгор розповідає, як хрещена попросила його відправити прах її батька поштою у рідне місто, та розмірковує про природу (не)байдужості у суспільстві сьогодення, де нас щодня оточують трагедії та смерті.

23 роки, журналістка
ТростянецьСуми

У тексті «Чекаю дзвінка, але не знаю, як повідомити трагічну звістку» Валерія розповідає про українського військовослужбовця з Сумщини, який вже 2,5 року перебуває у російському полоні, та його єдину близьку родичку, 79-річну бабусю, яка бореться за свободу онука.

21 рік, філологиня
Яремче (Івано-Франківська область)

В есеї «Польові дослідження Криму» Лариса переповідає спогади своїх батьків про їхню весільну подорож у 2001 році — до Криму, в який вони мріяли повернутися вже з дочкою, проте не встигли через окупацію півострова Росією.

19 років, журналістка
Суми

Софія дізналася, що вона кримська татарка, у 12 років. У проєкті «44/22» вона розповідає про членів своєї родини, депортованих з рідного Криму Радянським Союзом, та історію іншої кримської татарки, яка була змушена залишити півострів через переслідування Росією.

26 років, режисерка
ДонецькКиїв

Фільм «Чому люди нещасливі?» розповідає про відчуття, з якими Ліза живе вже 10 років — про біль переселенки через російську окупацію Донецька, її рідного дому. Ліза створила цей фільм у колаборації з маленькою собою — на основі відео, знятих нею у віці 10–13 років.

22 роки, вивчає мистецтво та політику
ДонецькКиївБерлін

У скрутні 1990-ті мама Лізи та її подруги мріяли вийти заміж за іноземців та поїхати з України. Подруга Ельвіра поїхала, мама залишилась. Як склалися їхні долі та як ця ідея вплинула на саму Лізу, вона розповідає у фільмі «Looking For a Husband (With a Good Passport)».

20 років, фотографка
ХарківЧернівці

Фотосерія «Тіні битв» — це історія чоловіка Анни, чинного військовослужбовця, який повернувся у тил, але думками досі на війні. Це візуальний літопис його повсякдення — емоцій та переживань, страхів і мрій, змін, які війна принесла в життя родини.

18 років, вивчає архітектуру та містобудування
ДонецькКривий Ріг

В есеї «Сторічна стежка сімейної історії» Анна знайомить нас із пʼятьма поколіннями своєї родини, на чиї життя вплинули війни різних епох — від прапрадідуся, який потрапив у німецький полон під час Першої світової, до батька, який пережив російську катівню «Ізоляція», та самої авторки, переселенки з Донецька.

21 рік, режисерка
Українка (Київська область)Київ

У проєкті «Маленький чорний фільм без назви» Марина упорядковує референси з життя та власні рефлексії, що ляжуть в основу її фільму — про військових, які хочуть додому, та про їхніх рідних, які чекають і намагаються здолати прірву, що виникла між ними через війну.