Кожен із нас, загорнутий у ковдру великого колективного болю війни, водночас несе у собі й власні переживання. Ми ділимося ними з іншими, аби хоч трохи полегшити тягар. Так виникає нескінченний обмін болем, що дає ефект полегшення, але водночас є ще одним важким тягарем.

Мій живопис — це візуальне відтворення колективного болю на прикладі учасників майстерні з публічної історії «Recall, Reflect, Retell». У центрі полотна — жінка в позі воїна, що намагається втримати баланс. Навколо неї — експресивні нариси емоцій інших людей, чиї голоси й історії переплітаються у спільному просторі. Цей образ показує, як кожен із нас намагається триматися купи, поки біль інших, мов куля, пронизує душу зсередини. Це тягар, якого неможливо уникнути, але разом його нести легше.

1) Вероніка Лях

Це якраз дуже передає мій стан. Оця червона куля — це як моя душа. Мені здається, що в мене червона душа. Можливо, тому що це мій улюблений колір. Всередині моєї душі оця клякса — це дуже описує мій постійний стан тривожності, незрозумілості, заплутаності в собі. Я надала своїй душі форму квітки, і навколо цієї квітки в мене чорні колючки. І від цих колючок я ранюся сама, тому пелюсточки моєї квітки на кінцях червоні, тому що ними ранюся тільки я. Але навколо цих колючок — це атмосфера і душі інших людей. Вони більш світлі. Вони доторкаються до моєї душі, і вони не раняться. Тому що я дозволяю, щоб люди доторкнулися до моєї душі, і в мене немає такої інтенції їх поранити.

2) Микита Токарчук

Я намалював ассирійсько-аккадського демона Пазузу. Який… ну, уявляється, що він відтворений в лабубіЛабуба — колекційні плюшеві іграшки у вигляді монстрів.. Я намагався відрефлексувати тему одомашнення зла, приборкання зла і його найближчої матеріалізації до нас. Мені здається, що з цією історією привласнення ужасного демона месопотамської міфології I тисячоліття до нашої ери в безобідну іграшку — з цим можна провести паралелі в нашій реальності російсько-української війни. Коли з ракет, які несуть смерть, роблять смішні брелочки. Типу, іди нахуй, ми зробимо з інструмента масових вбивств якісь прикольні штуки. Так само, як ти можеш привезти магнітик з Освенцима або з інших місць памʼяті, які комерціалізуються. Можеш якусь частинку цього забрати до себе додому і таким чином доторкнутися до цього зла, до цієї тотальності, відшкребти від неї шматочок і зробити її таким чином менш вражаючою, можливо, менш жахливою у своєму ефекті.

3) Олег Левій

Я зараз працюю над текстом про радянську ідентичність, про те, як за радянських часів стирали історію. Це переосмислена стара дитяча іграшка. Замість коваликів я посадив робітника і колгоспницю і дав їм серп і молот в руки, і вони ніби мають бити по ковадлику. Але ідея в тому, що серп і молот ніколи не складаються в купу, що, мені здається, цікаво. Досліджуючи свою маленьку батьківщину і себе крізь це, я відчуваю, що дуже багато мені залишилося спадку Радянського Союзу, в якому я навіть не народився — через мою маму, бабусю, через те, як нас виховали. І залишилося дуже багато байдужості до нашої історії. І таким чином я намагаюся дослідити, що з нами зробили, чому нам на все абсолютно байдуже.

4) Анна Курницька

У мене улюблений мультик — «Губка Боб Квадратні Штани». І чим більше ти його дивишся, тим більше ти всіх персонажів починаєш розуміти. І мені здається, Патрік дуже недооцінений. Тому що він дуже чіловий, але водночас депресивний чувак. Получилася неочікувано для мене доволі глибока робота. Нові елементи зʼявлялися доволі випадково в процесі, і це реально була рефлексія того, наскільки по-різному я себе зараз відчуваю. В мене межовий розлад особистості, і з цією хуйньою дуже складно жити. Але я недавно пішла на психотерапію. Я вчуся з цим жити. По суті, я тут намалювала всі ці різні сторони себе, які я вчуся контролювати. А цей знак запитання — це про ядро себе, до якого я не дійшла. Тому що прикол межового в тому, що ти ніби всмоктуєш інших людей, ніби надягаєш на себе їхні персональні ідентичності. А дістатися свого ядра стає дуже складно. Знайомитися з собою завжди складно. І я розумію, що в мене є багато сторін, але водночас зі всіх цих сторін, добрих чи недобрих, я закрита. Оці шапочки невеликі — це я випадково вийшла за краї, але потім подумала, що я реально зі всіх сторін ніби закрита, не можу виражати себе повністю. Коли мені комфортно, в мене може включатися режим клоуна. Він щирий, але загалом мені дуже важко пропустити щось в себе.

5) Жора Папоян

В мене з голови не виходить Достоєвський з його РаскольніковимРодіон Раскольніков — головний персонаж роману «Злочин і кара» російського письменника Федора Достоєвського.. І тому в мене був концепт намалювати сокиру, яка вдаряється об щось, на що вона ніяк не впливає. І я думав: в що може вдаритись ця сокира цього гігаРаскольникова? В «Кобзар»? Ні, бо сокира все одно руйнує папір. І тоді я згадав фільм Поланського «Ніж у воді», і я зрозумів цю чудову метафору. Єдиний матеріал, в який падає сокира і якому це не шкодить, — це вода. І тоді я згадав про своє Азовське море, яке на малюнку виглядає насправді як якась машинка з «Тачок». Але да, я написав врешті-решт «тварь дрожащая права не має», бо вона дійсно не має права.

6) Ніка Верцанова

Посередині — це зірочка. Вона блакитна, і для мене це символ ночі. А внизу можна побачити дві жовті квіточки. Я забула, як вони виглядають. Тут вони схожі трошки на кульбабки, трошки на лілеї. Але взагалі це квіти «добрий вечір». Прикол в тому, що ці квіти розпускаються тільки, коли заходить сонечко, прямо о 20–21 годині. А коли є сонечко, вони закриті. І тому зірочка — це символ того, що зараз ніч, і тому квіти ці розпустилися. А наверху — це коріння квітів, і там напис, що «мій біль — це коріння квітів». І для мене це про цю колективну травму, про те, що ми дуже часто відчуваємо себе дистанційованими від свого коріння. Це відірване коріння зверху — це якраз символ цієї дистанції та цієї травми, яку проживає зараз дуже багато людей. Цей звʼязок з корінням дуже важко знов відчути, і ми намагаємося це зробити через певні символи. І ось ці квіти стали для мене певним символом дому.

Відео про роботу над проєктом: