I. Пролог.

До початку російсько-української війни у 2014 році розмови в моєму оточенні про історію України XX століття здебільшого обмежувалися Другою світовою війною та німецькою окупацією України в 1941–1944 роках. Тоді про радянський період говорили рідко, зазвичай з нотками ностальгії. Однак чим все-таки був радянський період для України?

З одного боку, через три тижні після відновлення незалежності України, 12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про правонаступництво України», який визнав Україну правонаступницею УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка).

З іншого боку, через рік, 22 серпня 1992 року, президент УНР (Українська Народна Республіка) у вигнанні Микола Плав’юк передав владні повноваження президенту України Леоніду Кравчуку. Попри символічність події, підкреслювалося правонаступництво України від УНР.

За 74 роки до того, 22 січня 1918 року, у четвертому універсалі Українська Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки. Проте, після трьох років збройної боротьби, в листопаді 1920 року Україна опинилась під окупацією Радянської Росії, яка до того створила маріонеткову Українську Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Харкові. У грудні 1922 року УСРР формально стає однією з країн-засновниць СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік).

Ці події можна трактувати як більшовицьку, а з 1922 року радянську окупацію України, яка тривала 71 рік з перервою у 1941–1944 роках, тоді її змінила німецька окупація. Сприйняття українцями та моєю родиною окупаційної влади змінювалося під дією різноманітних форм пропаганди та репресій, які використовувало керівництво Радянського Союзу.

II. Радянська окупація. Колективізація

Коли їдете трасою з Полтави до Києва, за 30 км будете проїжджати місто Решетилівка. Понад 100 років тому воно було ще селом. Саме в ньому 8 жовтня 1905 року в сім’ї Гаврила та Горпини народився первісток, мій прадідусь — Кісь Пилип Гаврилович. Загалом у їхній родині буде восьмеро дітей. Підліткові роки прадідуся припали на період Української революції 1917–1921 років. Зараз важко дізнатися, як він бачив ці події та які мав тоді погляди. В 1919 році Решетилівку окупувала Червона Армія.

Закінчивши два класи церковно-приходської школи, прадідусь продовжив навчання в місцевих майстрів та опанував навички чинбаря та чоботаря — навчився обробляти шкіру та ремонтувати взуття. Як старший син, він став основним помічником батька по господарству. На 1925 рік родина мала вісім десятин орної землі та дві десятини сінокосу (одна десятина дорівнює 1,0925 гектара). До того ж мали коней, волів, корів, жниварку, снопов’язалку, млин, кінний привід, трієр, віялку, плуги, борони та інший інвентар.

Середина 1920-х років асоціюється з Новою економічною політикою (НЕП), тобто відновленням ринкових відносин та, ключово, заміною продрозкладки (фактично реквізиції врожаю) на фіксований продовольчий податок. В кінці 1920-х років радянська влада поступово згортає НЕП.

Гаврила Івановича, мого прапрадідуся, місцева влада не часто турбувала щодо передачі його господарства в колгосп, хоч і погрожувала судити або вислати «на Соловки» за невиконання державної постанови. В 1927 році він помирає від запалення легень, а всі справи по господарству лягають на мого прадідуся Пилипа та його матір.

Кісь Пилип Гаврилович та Кісь (Гребіник) Мотрона Павлівна

В 1928 році прадідусь одружився з прабабусею — Гребіник Мотроною Павлівною. Вона закінчила три класи церковно-приходської школи. Її батьки володіли таким самим господарством, але мали на одну десятину більше орної землі. В їхньому шлюбі народиться троє дітей.

Наступного року колективізація набирає обертів. Навесні прадідусь відмовляється добровільно віддати свою землю і все господарство в колгосп. Його заарештовують, а наступного дня група уповноважених осіб забирає з подвір’я весь врожай та запаси. Майже рік прадідусь перебував у камері попереднього ув’язнення. З самого ранку під охороною виконував різноманітну роботу на полях колгоспу разом з іншими ув’язненими. Ввечері його викликали до слідчого та цікавилися, чи не надумав відмовитися від свого господарства та йти працювати в колгосп.

Восени разом з іншими заарештованими прадідусь тікає. Збираючи соняшник, вони помітили, що їм не привезли обід, а охорона зникла. Прадідусь провідав дружину та матір, а тоді сховався в лісі. Міліція шукала втікачів, тому згодом, порадившись з дружиною, він вирішив їхати на Донбас. В Горлівці на одній з шахт працював бухгалтером старший брат дружини. Також там було легше влаштуватися на роботу. Прадідусь Пилип став кріпильником (робітником, який встановлює та обслуговує опори у шахтах) відбійного штреку однієї із шахт. Тим часом у Решетилівці 15 листопада 1930 року народився його син і мій дідусь — Кісь Василь Пилипович.

За відсутності прадідуся місцева влада продовжувала тиснути щодо вступу до колгоспу на його дружину. Через відмову її разом з малою дитиною виселяють з хати, тож вона їде в Горлівку до старшого брата та чоловіка. На Донбасі родина пережила Голодомор 1932–1933 років та епідемію малярії.

В 1934 році прадідусь Пилип постраждав у аварії на шахті, в якій працював. Про це пише у своїх спогадах дідусь Василь, але не деталізує. Тоді ж на Донбасі міліція розшукує втікачів, як мій прадідусь, заарештовує та повертає на місце постійного проживання. Через ризик арешту та неможливість продовжувати роботу за станом здоров’я він вирішує повертатися додому. В Решетилівці прадідусь влаштувався в огородню (польову) бригаду радгоспу «Перемога» та став бригадиром огородньої бригади. Його давній знайомий, міліціонер Данило Іванович Шкурупій, повідомив, що він з родиною може повернутися у свою хату, якщо вступить до колгоспу. Прадідусь погодився вступити до колгоспу «Індустрія» та повернувся з дружиною та сином в рідну хату. Про те, як йому працювалось в колгоспі, написав у своїх рукописах мій дідусь:

«В колгоспі працює рядовим конюхом. Працювати — трудно, коли постійно бачиш своїх коней, волів, збрую, виготовлену власними руками, і розумієш, що це вже не твоє. Тільки на перший погляд здається, що тварини нічого не розуміють. Дивлячись на людину своїми мудрими, заплаканими очима, вони все розуміють і навіть пам’ятають. Це дуже помітно, коли біля нього працюєш, вбираєш в стайні, кладеш в ясла сіно чи напуваєш водою. Тварина намагається притулитись до тебе або лизнути язиком руку чи лице. Плакали тварини, а з ними плакав і Пилип, про що тихенько вдома розказував жінці.».

Важко працювалося також і тому, що в усіх недбалостях звинувачували саме прадідуся. Деякі люди йому часто нагадували, що він «куркуль» і його можуть ще раз заарештувати. До того ж прабабуся досі не вступила в колгосп. Тому прадідусь Пилип перевівся працювати на ферму до великої рогатої худоби.

Згодом керівництво в колгоспі змінюється. Новий голова колгоспу знав прадідуся як хорошого практика сільського господарства. Тож його призначають бригадиром огородньої бригади, а потім бригадиром рільничої бригади.

У вересні 1937 року мій дідусь Василь пішов до першого класу Решетилівської початкової школи. В січні 1940 року його мати вступила до колгоспу, а весною почала деколи виходити на роботу в огородній бригаді.

III. Друга Світова війна. Життя в окупації та Червона Армія

Вторгнення Третього Райху та Радянського Союзу на територію Польської Республіки у вересні 1939 року ознаменувало початок Другої світової війни. Виконання таємного протоколу Пакту Молотова — Ріббентропа та союзницький характер їхніх стосунків демонструють спільну відповідальність за початок Другої світової війни.

Менше ніж через два роки, 22 червня 1941 року, війська Третього Райху вторглися на територію колишнього союзника — Радянського Союзу. Початок війни не став несподіванкою для прадідуся Пилипа. За чаркою горілки вони з братами вже обговорювали, з ким буде війна і що в колгоспі вже є наказ про відправку кращих коней для Червоної Армії. Атмосферу того часу згадував дідусь Василь у своїх рукописах:

«Вечорами майже всі люди виходили з будинків на вулицю і звертали свої погляди на захід, де вже було видно заграву війни, яка з кожним днем наближалася все ближче і до нас. Люди почали готовитись до війни. Ховали зерно, одежу, дорогі речі, в кого вони були, де тільки завгодно. Пилип днями й ночами був на роботі в колгоспі. Колгосп роздавав зерно колгоспникам, те, що не успіли відправити на схід.»

В колгоспі достроково почалися жнива. В стислі терміни потрібно було зібрати врожай та віддати його державі, щоб не дістався ворогу. Створили бригади косарів з чоловіків, яких ще не мобілізували, та жінок. Також жінки стали водійками автомашин та тракторів через мобілізацію чоловіків. Процес тривав вдень та вночі. До збору врожаю залучили дітей. Через відсутність коней та нестачу волів восени орати городи довелося за допомогою корів. Згодом колгосп евакуювався, а прадідусь з групою колгоспників гнав табуни коней і корів до Полтави. В місті їх грузили у вагони та відправляли на схід.

Братів прадідуся мобілізували до Червоної Армії, про що згадується в документах, які уточнюють втрати. Щодо прадідуся — офіційних підтверджень не залишилося, проте дідусь у своїх рукописах згадував, що його батько поїхав до військової частини.

Після евакуації на роботу в колгосп ніхто не ходив — кожен займався своїм господарством. Перестав існувати колективний випас корів — «толока». Тепер кожен пас свою корову там, де хотів, але дорослі та діти пасли корів групками по 5-6 осіб, так було безпечніше.

Німецькі війська окупували Решетилівку 22 вересня 1941 року. Під час бойових дій навколо селища прабабуся з дітьми ховалася в ямі, в якій зберігали картоплю. Одного дня до ями підійшов німець, відкрив кришку, вигнав Мотрю з заплаканими дітьми з ями, заглянув у яму і загнав їх знову туди. Повернувшись до хати, прабабуся помітила, що відкрита та перерита скриня, зникло молоко та курячі яйця, але все інше на місці. Опісля вона подоїла корову, але молоко забрали німці. Також вони вимагали масла та яєць, прабабуся все віддала, і вони пішли.

Через декілька днів в хаті квартирував німецький майор-медик, можливо, хірург. Одного разу він прямо в хаті витягав осколки з пораненого німця. Говорив російською, розповідав, що в 1918 році в цих місцях воював його батько, а до того вони мали землю в Україні.

Окупанти навідувалися до хати ще кілька разів. Про ці моменти згадує дідусь у своїх рукописах:

«Першими були мадяри, вони нічого в хаті не брали, тільки підстрелили двох курок та одного кролика і забрали з собою. А от слідуючі — це були румуни, вони нічого з їжі не брали, тільки … увірвавшись до хати, відкрили скриню, перевернули там все до гори ногами, і всі пальта, що були там, в одну мить лишились своїх ворітників — повідрізали й пішли, попри плач Мотрі й дітей.»

Дідусь згадує, що через деякий час вночі додому повернувся його батько. Біля Павлограда військова частина прадідуся потрапила в оточення, всі тихо розійшлись по своїх домівках. Вдома вже була німецька влада, але реєструватися прадідусь нікуди не ходив. Тобто, для німецької влади перебував тут нелегально. Ремонтував взуття для знайомих, старався менше бути на людях. В 1942 році німці повернули родині 1 гектар землі. Також вони відкрили школу, в яку пішов мій дідусь, але працювала вона недовго. Німецька окупація Решетилівки тривала 2 роки.

Німці почали відступати в 1943 році, у вересні прадідусь з іншими чоловіками пішов до лісу зустрічати війська Червоної Армії. Коли навколо Решетилівки зав’язалися бої, прабабуся з дідусем також пішли до лісу, щоб не постраждати. 22 вересня 1943 року Червона Армія зайняла Решетилівку. Вже наступного місяця прадідуся мобілізували до лав Червоної Армії. У званні червоноармійця він обіймав посаду сапера в 67-му штурмовому інженерно-саперному батальйоні. Згодом дідусь згадував, що на такі посади зазвичай брали «ненадійних» людей, щоб спекатися їх.

В 1944 році дідусь Василь після трьох років перерви продовжив навчання у школі. Того ж року, прадідуся Пилипа нагородили медаллю «За Відвагу» за участь в прориві оборони противника в районі села Аламаш (Румунія або Угорщина).

Згодом прадідуся Пилипа контузило під час одного з боїв, але невідомо, коли та де це сталося. Дідусь Василь розповідав, що бойовий шлях його батька закінчився в Будапешті. Проте в сімейному архіві зберігається подяка прадідусю за участь в захопленні австрійських міст Корнейбурга та Флоридсдорфа у квітні 1945 року. 8 травня 1945 року німецько-радянська війна завершилася капітуляцією військ Третього Райху. Після одужання прадідусь повернувся до Решетилівки.

IV. Холодна війна. Життя за залізною завісою

В 1946 році у Вестмінстерському коледжі містечка Фултон виступає з промовою колишній прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль. Він наголошує на загрозі Радянського Союзу для демократичних країн та каже, що на європейський континент опустилася «залізна завіса». Промова Черчилля стала однією з подій, які ознаменували початок Холодної війни між західним та соціалістичним блоками країн. Тим часом в Радянському Союзі тривала післявоєнна відбудова, а Україну охопив голод 1946–1947 років. Тоді дідусь Василь на прохання мами востаннє ходив на поле по колоски, щоб прогодувати сім’ю.

Після Другої світової війни ставлення до родини змінилося. Вважалося, що прадідусь Пилип як військовий кров’ю спокутав свою провину. В партійному квитку дідуся Василя вказано, що в 1946 році він став членом ВЛКСМ (Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді). До війни його не брали в жовтенята та піонери як сина «куркуля».

Дідусь старанно навчався у школі та думав про подальший вступ до одного з університетів республіки. Він закінчив школу в 1951 році з золотою медаллю. Напередодні випуску вчителька сказала хлопцям, що їх всіх заберуть до армії, тому краще віддати медалі дівчатам. Чому дідусь потрапив до військового училища, а не на строкову службу — питання відкрите. Дідусь стверджував, що тоді Радянська армія відчувала брак офіцерських кадрів, тому їх всіх забрали до військових училищ. Також він часто говорив, що після повернення радянської влади до Решетилівки в 1944 році їм ставили відмітки про проживання на окупованій території, але, найімовірніше, це був окремий пункт в анкеті під час вступу до училища.

Як відміннику навчання йому запропонували кілька варіантів. Дідусь обирає Вінницьке військово-технічне училище імені Богдана Хмельницького. Намагається завалити вступні іспити, але змушений ствердно відповісти на питання «Хотите ли вы служить в Красной Армии?». Згодом він говорив, що відповісти інакше було неможливо без подальших наслідків. Наступного року, 17 березня 1952 року, в Решетилівці помирає прадідусь Пилип.

Після закінчення училища в 1954 році дідусь стикається з життям радянського офіцера. За наступні 23 роки він змінює кілька місць служби — Щирець (Львівська область, Україна), Петропавловськ-Камчатський (Росія), Ківерці (Волинська область, Україна), Хмельницький (Україна), Брунталь (Чехія). Попри все, що довелося пережити родині через Радянську владу, дідусь залишався сумлінним військовослужбовцем. Як відповідальний за постачання військової частини, дідуся періодично схиляли до крадіжки спирту, як це робили інші, але він відмовлявся.

Під час служби дідусь познайомився з моєю бабусею — Гупало Ольгою Федорівною. Одружитись вони змогли не одразу. Оскільки тітка бабусі жила за кордоном, в Канаді, відповідні органи перевіряли бабусю. Після перевірки, 12 січня 1957 року в Щирці дідусь та бабуся одружилися, а згодом у них народиться четверо дітей.

Тітка з Канади запропонувала подружжю зустрітися в Італії, щоб передати весільний подарунок. Однак дідусь, як офіцер Радянської Армії, не міг просто так виїхати за кордон СРСР, не говорячи вже про виїзд за межі соціалістичного табору. Подарунок відправили поштою, ним виявився коцик, який не зберігся до наших днів.

Кісь Василь Пилипович (другий справа) на цілині в Казахстані, 23.10.1960.

Як офіцер радянської армії в лютому 1959 року дідусь став членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Наступного року він бере участь у зборі врожаю на цілині в Павлоградській області Казахської РСР. Спроба радянської верхівки підняти врожайність екстенсивними методами в довгостроковій перспективі зазнала краху.

11 жовтня 1964 року в Петропавловську-Камчатському народилася моя мама — Кісь Наталія Василівна. Перші чотири роки свого життя вона провела на Камчатці. Через це, будучи дитиною, вона спершу вважала себе росіянкою за територіальним принципом.

Залучення великої кількості людей до військової служби допомагало керівництву СРСР формувати радянське суспільство. Більшість військових усіх національностей постійно переїжджала під час служби. Після відставки вони не завжди поверталися додому, а осідали по всій території СРСР. Так, різні народи поступово змішувалися та асимілювалися. Мама зростала у військових містечках, в садочок ходила в Ківерцях, а в перший клас пішла в Хмельницькому. Впродовж 10 класів навчання вона змінила три школи через систематичні переїзди.

Перші два класи вона навчалася в україномовній середній школі № 8 міста Хмельницького. Мама стає жовтенятком, тоді ними ставали автоматично за віком, й отримує значок у вигляді п’ятикутної зірки з зображенням Леніна в його дитячі роки.

Організація жовтенят будувалася на принципах комуністичної ідеології та готувала дітей 7–9 років до вступу в піонерську організацію (9–14 років).

В 1972 році дідуся переводять до Чехословаччини, а наступного року до міста Брунталь переїжджає вся родина. За п’ять років до цього в Чехословаччині відбуваються події «Празької весни»«Празька весна» — період політичної лібералізації в Чехословацькій Соціалістичній Республіці, що тривав з січня по серпень 1968 року й супроводжувався народними протестами проти радянського впливу.. В серпні 1968 року в ході операції «Дунай» війська Організації Варшавського ДоговоруОрганізація Варшавського Договору — військовий союз європейських соціалістичних держав (Албанії, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччини) за провідної ролі Радянського Союзу, створений у 1955 році для противаги НАТО. окупували Чехословаччину. 31-ша танкова дивізія, в якій служив дідусь, стала однією з військових частин, що брали участь в цих подіях.

З третього по шостий клас мама навчалася у середній школі № 48 Центральної групи військ у Брунталі. Школа розташовувалася у військовому містечку та належала до Міністерства освіти РРСФР (Російська Радянська Соціалістична Федеративна Республіка). Навчання відбувалося виключно російською мовою, а вчителі приїжджали з Москви та Ленінграда (Санкт-Петербург). Там мама за віком долучилася до Всесоюзної піонерської організації імені В. І. Леніна. Кожен піонер мав атласну краватку та значок у формі п’ятикутної зірки з полум’ям та обличчям Леніна по центру.

В 1976–1978 роках дідусь навчався в Університеті марксизму-ленінізму на факультеті партійного будівництва та партійно-політичної роботи. Мама в 1978 році вступила до Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді. Вона дуже хотіла потрапити до організації, і їй це вдалося у віці 13 років (зазвичай в комсомол приймали з 14 років). Для цього потрібно було отримати рекомендації від старости класу та відповісти на кілька питань, зокрема з історії. Комсомольці мали членський квиток та значок у формі червоного прапорця з обличчям Леніна. Мама пишається тим, що членський квиток їй видав політвідділ військової частини в Чехословаччині.

Того ж року, після 27 років служби в Радянській Армії, дідусь пішов у відставку у званні майора. Родина повернулася з Чехословаччини до Хмельницького. Надалі дідусь до пенсії працював у Хмельницькому АТП (автотранспортне підприємство), а потім у Добровільному товаристві сприяння армії, авіації та флоту (ДТСААФ).

Останні три класи мама навчалася в російськомовній середній школі № 9 міста Хмельницького. Вона вступила до комсомолу школи та стала відповідальною за ідеологічну роботу. Паралельно займалася стрільбою та разом з командою школи брала участь у військово-патріотичній грі «Зарниця». Команді вдалося зайняти третє місце в УРСР, але мама не брала участі в змаганнях на цьому етапі за станом здоров’я.

Мама часто згадувала «десять заповідей» будівничого комунізму («Моральний кодекс строителя коммунизма» налічував 12 принципів). Попри проголошену там дружбу та братство всіх народів СРСР, продовжувалося поступове їх зросійщення. З десяти класів школи мама вивчала українську мову лише в перших двох. Весь час вона перебувала в російськомовному середовищі, навіть вдома часто спілкувалася російською.

Кісь Наталія Василівна (по центру) на Кавказі, 1980-ті роки.

Після школи в 1981 році мама вступила на хімічний факультет Київського ордену Леніна політехнічного інституту. В студентські роки займалася гірським туризмом та ходила у походи Карпатами та Кавказом. Навчання в інституті велося російською мовою. Проте одна з маминих викладачок, Енгельсіна Олександрівна, додавала бал або інший бонус за здачу екзамену українською. Переїжджаючи до Києва з інших міст та сіл, українці, які вдома спілкувалися українською, переходили на російську. Попри заявлену рівність мов, на українську мову вішали ярлик «сільської», а російська мова вважалася престижнішою.

З початком перебудови починають розсекречувати інформацію про радянські табори, Голодомор 1932–1933 років та масові репресії 1937–1938 років. Мама читає про це в газетах і романі «Дети Арбата». Раніше цю інформацію засекречували та заперечували.

Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року, мама вчилася у Києві, а дідусь працював у Хмельницькому. Вони згадують, що інформацію про аварію подавали пом’якшено, але на вулицях активно мили дороги. Дідусь як співробітник ДТСААФ їздив різними локаціями та вимірював дозиметром рівень радіації, а мама восени допомагала прибирати листя на вулицях Києва.

Після закінчення інституту в 1987 році мама працювала на Бєлгородському Вітамінному Комбінаті. Кінець 1980-х років асоціюється з початком дефіциту окремих товарів та явищем «несунів»«Несуни» — працівники підприємств або інших організацій, які крадуть звідти сировину, продукцію або інше майно. В СРСР це явище набуло великих масштабів через дефіцит товарів та незабезпеченість населення. на підприємствах. Мама згадує, що бракувало майонезу, але зазвичай його просто робили вдома. Відчувалася різниця в забезпеченні міст продуктами: дістати ковбасу в Бєлгороді було значно важче, ніж в Києві. Колеги мами на комбінаті систематично крали спирт для перепродажу. Через три роки, у 1990-му, мама повернулася до Хмельницького та влаштувалася на місцевий завод «Катіон».

Водночас починається політизація суспільства. Раніше радянська влада намагалася створити суспільство, яке мислить виключно принципами комунізму. Тому до того часу мама не чула про українських дисидентів, але орієнтувалася в з’їздах та пленумах КПРС.

Після спроби путчу 19–22 серпня в Москві Верховна Рада України 24 серпня 1991 року прийняла «Акт проголошення незалежності України».

Епілог. Пострадянський період

Десятиліття радянської окупації змінили сприйняття Радянського Союзу. Життя людей в страху та інформаційному вакуумі дозволило радянській владі транслювати своє бачення подій. Мій дідусь — приклад того, як свідки радянських репресій надалі реалізовувалися в радянських структурах. Вони жили в країні, в якій народилися та сприймали світ через призму радянського інфопростору. Періодично керівництво держави визнавало надмірність своїх дій, карало «винних» та формувало ілюзію справедливості. Також залишався ілюзорним принцип рівності всіх народів та мов СРСР. В реальності в усіх сферах життя людини домінувала російська мова. В Конституції СРСР проголошувалося право республік вийти з його складу, але реалізувати це на практиці було неможливо.

Понад 70 років радянська влада поступово придушувала індивідуальність, національність та незручні політичні погляди людини, формуючи у такий спосіб монополію комуністичної ідеології в радянському суспільстві. Так, комуністична партія одноосібно керувала державою, звичайні громадяни могли підтримати заданий курс, але можливості його оскаржити в них не було.

Мама розповідала, що вірила в розвинутий соціалізм та вважала, що далі буде краще. Вона народилась в пізньому СРСР, тоді репресії стали точковими, тому вона їх не помічала. Також мама жила у військових містечках, в колі родини про такі речі не говорили, бо завжди зберігався ризик, що дитина може випадково розповісти щось зайве іншим.

Радянське керівництво формувало атеїстичне суспільство, пропонуючи взамін комуністичну ідеологію. Зі своїми символами, заповідями, святами та святими. Тому було нормою ходити на марші 1-го травня (День солідарності трудящих) та 7-го листопада (День Жовтневої соціалістичної революції), святкувати День Перемоги 9 травня та носити на грудях значки з зображенням Леніна.

Для частини покоління моєї мами розпад Радянського Союзу став неочікуваністю. Проте вони мали сподівання, що незалежна Україна як годувальниця колишнього Союзу стане процвітаючою країною. 1990-ті роки стали для частини українців травмуючими. Перехід України з планової до ринкової економіки відбувався болісно та хаотично. В такий момент люди мусили адаптуватися та навчитися жити по-новому. Тому вони насамперед мислили матеріальними принципами, а національні відходили на задній план. В ЗМІ перестали говорити про стабільність і обіцяти, що далі буде краще, натомість почали показувати дефіцит, гіперінфляцію, закриття заводів, бандитизм. Попри те що деякі процеси розпочалися ще за Радянського Союзу, частина суспільства почала сумувати за ілюзією стабільності тих часів.

Історія моєї родини демонструє процес зміни сприйняття радянської окупації, коли переривається трансляція правди та пам’яті наступним поколінням. Мій прадідусь мало що розповідав дідусю, тому він не до кінця міг розуміти події, які відбувалися навколо нього, або також намагався цього не демонструвати. Відповідно, моя мама не могла сумніватися в реальності, в якій жила, тим більше, що вдома вже домінувала російська мова, а з репресіями вона особисто не стикалася, а про ті, що відбувалися, їй не розповідали.

Спілкуючись з мамою та дідусем, я дізнався, що вони сумують не за самим Радянським Союзом, а в основному за молодістю, яка припала на той період. У своїх рукописах дідусь писав, що в 1919 році Росія окупувала Україну. Водночас моя мама визнає всі злочини радянського тоталітарного режиму, але не може визнати, що це була окупація України. В радянські часи, вони були відповідальними громадянами держави, в якій народились. Тоді вони не бачили іншого майбутнього, окрім як реалізовуватися в наявній системі.

Попри тривалу окупацію, моя родина позитивно відреагувала на відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року. В дідуся та мами сформувалися проукраїнські погляди. Поступово вдома відроджувалися традиції та відновлювалося спілкування українською мовою. Також зростала зацікавленість суспільно-політичним життям України. Згодом, дідусь та мама підтримали Помаранчеву Революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013-2014 років.