Я досі памʼятаю ту дитячу розпачливу емоцію, коли побачив, що танка більше немає. Його демонтаж пояснили тим, що не пасує машині для вбивства стояти поруч із костелом. Дійсно — тільки після його зникнення ми помітили, що є костел, і він не просто тло для танку, і що танк — це таки машина для вбивства, а не памʼятник і не атракціон. Проте простір, де він стояв, з того часу не змінився, ніби чекає на його повернення. Цей танк, який своїми гусеницями лишив сліди на нашій землі, в нашому врожаї, і у нас самих, стає для мене образом для осмислення сучасності моєї малої батьківщини — відколотого шматка південно-східної Волині, сьогодні знаного як північ Хмельницької області. Мене непокоїть всепроникна ефемерність, руїна, дешева постсоціалістична пластикова мішура, ніби все знову обнулилось і відлік часу почався лише тридцять років тому. А також байдужість мешканців, які перестали вірити у всі ідеали. Але я знаю — вони були. Мій двоюрідний дід заїжджав на танках в Прагу в 1968, а його сестра — моя рідна бабця — постійно висміювала тих, хто зраджує рідну українську мову, переходячи на російську задля соціальної вигоди. Я виріс з цією спадщиною, я продукт цієї спільноти, і я знаю, що чи не всі ми несемо в собі цю незручну гібридну ідентичність, яка сьогодні щораз ретравмує нас, яка стала неприйнятною і замовчуваною в культурному просторі, а отже такою, яку важко відрефлексувати. А це необхідно зробити, щоб рухатись далі. Мій текст народився як така спроба — визнати цю мою спадщину, зрозуміти, як вона впливає на нас сьогодні і взяти за неї відповідальність.

У тексті два окремі виміри розділені, але в житті вони поєднані всередині нас, і ми живемо на руїнах цього внутрішнього поля бою. Час прибирати уламки.