Після вступу до історичного факультету я почала більше дізнаватися про історії різних народів та процеси, що відбувалися з ними. Зокрема, про депортацію кримських татар 1944 року. Вивчаючи цю тему, я захотіла говорити про неї через свідчення людей. Щоб читачі могли не тільки почути факти, а й, наскільки це можливо, відчути спричинений цією трагедією біль.

Радянська система унормувала такі загальні людські практики, як повсякденне життя, ставлення один до одного, обряди весілля чи поховання; натомість намагалася викроїти своє — штучне, сфальсифіковане. Багато особливостей етнографічного та національного характеру було втрачено в цьому стиранні. Народ, який у часи Кримського ханства славився мужністю, господарською вправністю, садівництвом, тонким мистецтвом створення прикрас, традиціями кавування та високою родинною культурою, перетворили на «колективного ворога». Радянський Союз створював образ «народу-зрадника», стирав історію кримських татар, витісняв їхню рідну мову (у побуті й досі домінує російська). Усталені ремісничі та сільськогосподарські форми діяльності були тимчасово втрачені через колективізацію та виселення, укорінені способи облаштування дому та простору піддалися уніфікації, релігія опинилася під забороною.

Через розповіді респондентів та власний досвід я впевнилася, що радянський образ кримськотатарського народу досі не розвінчаний в українському суспільстві. Ідеологічна політика СРСР пройшлася пропагандистською машиною по головах людей, і ідеї, які вона заклала, досі живі. Етнічне походження корінного народу України досі впливає на його імідж: неприйняття інакшої віри спричиняє цькування, відмінність життєвого укладу — непорозуміння. Упереджене ставлення веде до різних дискримінаційних процесів. Для багатьох співгромадян кримські татари залишилися не просто іншими, а чужими. Так, я зрозуміла, що роботи попереду багато, і є потреба оприлюднювати індивідуальний досвід.

Лєране Хайбуллаєва з батьками. Фото з особистого архіву Леране Хайбуллаєвої.

Так виник проєкт «Голоси зсередини», який зосереджується на усно-історичних свідченнях кримських татар, родини яких постраждали під час Сюргюну, депортації кримськотатарського народу 1944 року. Оскільки минуло багато років і покоління очевидців втрачено, сьогодні звучать голоси людей, які не пережили депортацію, але виросли на розповідях про неї.

***

Радянський комуністичний режим депортував кримськотатарський народ з Криму за три дні, з 18 по 20 травня 1944 року. Це найбільший подібний процес за ознакою етнічної приналежності на території України. Причини були цинічні: за версією Лаврентія Берії, керівника Головного управління державної безпеки НКВС, — помста за «зраду/колабораціонізм» під час Другої світової війни. Директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут пояснює це підготовкою до війни з Туреччиною, якої боялося радянське керівництво.

Під час примусового виселення кримським татарам давали на збори всього кілька хвилин. Багато людей думали, що їх ведуть на розстріл, тому могли нічого з собою не взяти. Решта встигала взяти те, що вважала найнеобхіднішим і найціннішим. Ці предмети побуту були частинками дому, які допомагали вижити, створювати атмосферу рідної оселі на чужині, повʼязували їх із Батьківщиною, своєю культурою та традиціями.

Голос перший

Ніяра Мамутова народилася 1986 року в Самарканді (Узбекистан). Під час виселення її родину розкидали по різних регіонах Радянського Союзу. Бабуся опинилася аж на Уралі.

Ніяра Мамутова. Фото з особистого архіву Ніяри Мамутової.

Кримських татар депортували у переповнених товарних вагонах, майже без їжі та води. Багато людей — зокрема дітей, літніх людей, жінок — дорогу не пережили. Родині Ніяри вдалося витримати примусове переселення коштом мішка борошна, який вони встигли взяти з дому і їли дорогою на заслання. В Узбекистані радянські керівники підбурювали місцевих людей зустрічати «зрадників» камінням, проте ті ставилися зі співчуттям.

«Самі узбеки розповідали, що коли відкрилися ці товарні вагони й з них виходили діти, старі жінки, вони побачили не те, що очікували, і почали думати, як допомогти. Вони несли воду, бо води не давали, щось поїсти, тобто зустрічали вже по-іншому», — ділиться Ніяра.

Також кримські татари часто брали з собою каву — як один із символів Криму і своєї культури.

Новий дім родина Ніяри обживала завдяки речам, привезеним з Криму.

«Наприклад, міндер. Це такий матрац, але з гарною тканиною. Це міг бути оксамит, якийсь квітковий орнамент», — розказує Ніяра.

Такі матраци стелили на підлогу та прикрашали подушками. З часом родина Ніяри самостійно зробила сет — дерев'яну лавку, яку також оздоблювали міндерами та подушками.

Ніяра пригадує, що її бабуся вишивала серветки — робила дірочки на тканині, які обробляла спеціальним швом. Ймовірно, це техніка «Рішельє», вид ажурної вишивки. Такими серветками накривали подушки, коли застеляли ліжко. Ніяра додає, що українці теж так робили.

Навіть у вигнанні кримські татарки вишивали собі посаг, а вишитими рушниками прикрашали стіни. Таким чином, зберігали навички, що потім передавали наступним поколінням. В кримськотатарському орнаменті, орнеку, закладені глибинні сенси, повʼязані з родом — і візерунок, і техніка виконання оповідають про цінні етнографічні деталі та історичний контекст.

Найціннішим у родині Ніяри завжди був Коран. Його вішали на стіни й знімали, щоб читати.

«Там, де, наприклад, килим висить, зверху завжди в сумочці був Коран», — каже Ніяра.

Саме Коран респонденти згадують найчастіше серед реліквій, які їхні рідні вважали за необхідне взяти з собою. Він є невід'ємною частиною ідентичності та духовності кримськотатарського народу. На знак поваги Коран завжди займає найвище місце у домі.

Голос другий

Леране Хайбуллаєва народилася 1980 року в Узбекистані. Її прадіда репресували ще у 1937 році, донині про нього нічого невідомо. Під час примусового виселення в дорозі померли вітчим матері Леране, Сеіт-Яя, та її бабуся, Медіне-Шерфе. Частина родини по татовій лінії опинилася в Сибіру. Бабусі Леране тоді було тільки 18 років, вона була змушена жити в бараці та тяжко працювати на лісопильні. Перша зима в Сибіру для кримських татар була дуже важкою. Після теплого краю вони опинилися в кліматі з довгими й дуже холодними зимами. Батьки Леране познайомилися вже в Узбекистані, куди переїхали пізніше.

Родина Лєране Хайбуллаєвої в Узбекистані, за місяць до повернення в Крим. Фото з особистого архіву Леране Хайбуллаєвої.

Леране пригадує, що 2024 року в Кримському домі у Києві проходила виставка Коранів, які друкувалися в Криму до депортації, пережили вигнання і потім повернулися додому. Ці Корани збирав власник Ісламського культурного центру імені Мухаммеда Асада Амін Аль Касем — викуповував, обмінював на нові, домовлявся з їх власниками, що пережили Сюргюн. Один з таких Коранів, що також брав участь у виставці, є і в родині Леране.

Коран, що зберігає родина Лєране Хайбуллаєвої Фото з особистого архіву Леране Хайбуллаєвої.

Часто кримські татари встигали забрати коштовності: монети й прикраси, зокрема к’ушак — золотий чи срібний пояс. Однак дуже часто не могли їх зберегти, продавали за безцінь, аби прогодувати свої родини у вигнанні.

«Сестри моєї прабабусі до останнього тримали фамільні коштовні прикраси, яким було вже на той момент 100 років, щоб зберегти пам'ять про Крим. Сиділи голодними, але не обмінювали свої сережки на їжу. Намагалися здобути їжу працею. Шили сукні задешево узбечкам чи ще щось таке», — каже Леране і додає, що потім бачила ці сережки на доньках своїх тіток.

Предмети, які кримські татари брали з собою, виступали носіями памʼяті й ототожнювалися зі збереженням ідентичності. Леране чула про старовинні феси (головні убори), гірлянди з монетами, інструменти праці, наприклад, швейну машинку або акордеон.

«Мій дід (який, до речі, не побачив Крим, помер) на вихідні запрошував кримськотатарських музикантів, і вони влаштовували імпровізовані концерти. Під час депортації ці люди взяли з собою музичні інструменти, але в будні дні працювали не як музиканти. Дідусь непогано заробляв, був столяром, платив їм гроші, щоб вони не забули музику і пісні кримських татар», — розказує Леране.

***

Кримським татарам забороняли повертатися на Батьківщину навіть після смерті Сталіна, у часи «відлиги» за правління Микити Хрущова, коли звільняли інших політичних в’язнів та дозволяли повертатися на рідні землі іншим народам. Наприклад, чеченцям та інгушам, так само виселеним у 1944 році, дозволили повернутися додому ще у 1957 році. Родини Ніяри та Леране повернулися до Криму наприкінці 1980-х. Але після окупації Криму Росією у 2014 році обидві жінки були змушені виїхати з Криму на територію, підконтрольну Україні.