Мій прадід, Бебешко Феодосій Макарієвич, народився у розпал Першої світової війни, 21 (8) вересня 1915 року, на Чернігівському Поліссі, у селі Івангород. Його мати виїхала туди до родичів ще вагітною, після того, як її чоловіка, Феодосієвого батька, мобілізували. Повернувшись із війни у 1917 році, Макарій забрав родину назад до Кривого Рогу, де до того працював на руднику Галковського.

Феодосій пройшов нацистський полон, повернувся додому й помер аж у 2004 році. Я встиг застати його живим. Памʼятаю, як ми з батьками приїжджали до нього у гості, він дивився футбольний матч, а ми з сестрою — діафільми на стіні його вітальні. В сімейному архіві збереглася фотографія, зроблена під час одного з наших останніх візитів, після мого колядування прадіду на Різдво.

Я та прадід Феодосій, Кривий Ріг, 2004 рік

Фігура «дєдушкі Фєді», як ми його називали, майже міфологічна і займає найпочесніше місце в нашому сімейному пантеоні. Історії з його життя регулярно переповідалися моїми мамою та бабусею, його молодшою донькою, коли я жив з ними. Та й досі у телефонних розмовах мама час від часу повертається до згадок про нього.

На початку цього літа (2025) вона спонтанно надіслала у наш чат фотографії кількох сторінок прадідового щоденника. На них Феодосій голосно кляне радянську владу й називає себе «буржуазним націоналістом». В оповідках, які я чув раніше, ніколи не йшлося про націоналістичність прадіда, лише згадки про негативне ставлення до Сталіна. Для мене він завжди був людиною, яка більшу частину життя працювала на благо «социалистической стройки», до того ж не в найгірших умовах.

Згодом зʼясувалося, що ці фрагменти були написані вже в середині 1990-х років і є радше пізніми рефлексіями прадіда на історичні події минувшини. Але під час мого першого знайомства з ними я був переконаний, що це сенсація. Щоденник «дєдушкі Фєді» я брав до рук лише в дитячому віці, та й то аби переглянути чи то листівку, чи то упаковку шоколаду з Німеччини, дуже вона мені подобалась. Після маминого повідомлення я вирішив уважніше дослідити, яким був мій прадід — з його власних слів про себе, а не від третьої особи.

Приїхавши додому, я взявся за штудіювання цього щоденника, очікуючи відкрити для себе національно-свідомий вимір свого предка. На мій тодішній жаль, в записах прадіда не знайшлося вичерпного викладу його дійсної політичної позиції. Лише згадка, як при заповненні робочих журналів він послуговувався українською, хоча офіційною мовою ведення документації була російська. Цієї інформації не було достатньо для остаточного задоволення моєї цікавості та формування образу Феодосія не тільки як «остарбайтера», а й як політичного дисидента.

Та, перечитавши щоденник повністю, я вирішив меморіалізувати досвід прадіда, описаний ним самим, образною мовою колажу під час майстерні «Recall Reflect Retell».

«Доля молодая»

В 1932 році Феодосій закінчив «семирічку». У школі вперше закохався, та доля розвела їхні шляхи. «Вона така, що заміж пора, а мені ще лише 21 рік — ранувато», — згадував він.

За три роки він зустрів Лєну, і «тут любов і прив’язаність стали справжніми». Разом вони працювали на підприємстві «ГікЮжРуда»: він аналізував шахтне повітря, а вона брала проби з видобутої руди. Згодом Феодосій отримав направлення до хімічної лабораторії рудника імені Шварца в Жовтій Річці (зараз — місто Жовті Води). Там почалося їхнє самостійне життя. Він працював старшим інженером-хіміком, аналізував шахтне повітря на кількох рудниках і паралельно навчався у Криворізькому науково-дослідному гірничорудному інституті.

У 1939 році в них народилася донька Ліда, а згодом — Тоня.

Під час війни Феодосій працював на «броні», але 10 липня 1941 року добровільно пішов до військкомату. Німці перехопили його та інших добровольців під Солдатським, неподалік Кривого Рогу, та повернули додому. Тоді Феодосій із Лєною дісталися радгоспу під Долинською у Кіровоградській області, де працювали за хліб.

Згодом німці створили в Кривому Розі Гірничо-металургійне товариство «Схід», куди Феодосія прийняв на роботу головний інженер Терещенко — колишній в’язень сталінських таборів. Завданням прадіда був суворий облік марганцевої руди, яку німці вивозили на захід, певно, до Німеччини.

Узимку 1941–42 років Феодосій тяжко захворів на тиф. Німці відправили його підводою до лікарні в сусідньому селі Жовте, де перебували хворі радянські військовополонені. Лєна двічі приїздила до нього, долаючи заметені снігом дороги. Терещенко допоміг організувати поїздки й дозволив забрати чоловіка додому.

Після одужання Феодосій повернувся до роботи в лабораторії рудника Артема. «Варили мило, робили дзеркала, хлібну соду. Хліба — півтора кілограма на сім’ю, олії — десять грамів на день», — записав він. Так минули роки окупації — у нестачі, але поруч із Лєною, яка «не покладала своєї наполегливості і тим мене врятувала».

Виживати було важко: заготівля зерна, робота біля комбайна, виготовлення олії. Феодосій з Лєною купували соняшникове насіння, лущили, мололи, смажили, віджимали й продавали олію. Був і незвичний спосіб заробітку: купували кальциновану соду, насичували її газом CO₂ і отримували харчову соду NaHCO₃. Лєна продавала її на базарі — по десять карбованців за чайну ложку.

«Шталаг 338»

29 грудня 1943 року прадід працював у хімлабораторії рудника Артема. Раптом зайшли кілька поліцаїв і німецький офіцер зі списком у руках. Він назвав лише одне прізвище — Бебешко. Поліцаї відразу оточили Феодосія й забрали до табору для радянських військовополонених Stalag №338, що розміщувався на території військового містечка на Гданцівці, у Кривому Розі.

Життя в таборі було нестерпним. Зустрічі з дружиною відбувалися через колючий дріт. Прадід намагався втекти, але марно, зокрема через протидію поліцая Школяра. Кілька разів Лєна ночувала у зруйнованих гаражах біля табору, щоб хоч якось бути поруч.

«Шахтарі Кривого Рогу»

9 січня 1944 року о другій годині дня Феодосія та інших увʼязнених погрузили у вагони на станції Кривий Ріг Західний. Люки й двері були обтягнуті колючим дротом. У кожному вагоні — по п’ятдесят чоловіків, у кутку — «параша».

Життя у вагоні — мука. Два дні без води: люди лизали мокрі стінки, аби не знепритомніти. Воші, бруд, тиснява, молитви.

«Нас, сорок вісім чоловіків, називали “шахтарями з Кривого Рогу”. Щодня в таборі вишиковували й по радіо кликали: “48 криворізьких шахтарів, вийдіть зі строю та йдіть у барак”». Це повторювалося кілька днів. Феодосій тоді сказав своїм: «Товариші, видно, що нас хочуть відправити в Рурську область на шахти. Давайте не виходити. Що буде — те буде. Може й неволя, але хоча б на свіжому повітрі». Так і зробили.

Після цього їх погрузили вже у товарні вагони, якими возили худобу, і повезли на захід.

У таборі міста Перемишль кілька днів нічого не давали робити. Люди нудьгували й чекали невідомо на що. Тоді прадід вирішив залишити слід — про себе й товаришів. Він десь дістав шматок чорної речовини й написав на стіні над нарами другого ярусу: «Тут були криворіжці: Мелешко, Волков, Камардін, Огнєв, Лихман, Бебешко та ін.»

Згодом у тому ж таборі побував сусід Феодосія. Він повернувся додому після «визволення» Перемишля радянськими військами і розповів Лєні, що бачив на стіні барака напис із прізвищем прадіда.

«Рурська область. Barbara Werk»

Кінцевою точкою для прадіда стало місто Гладбек у Рурській області (земля Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина). Його, разом з іншими «остарбайтерами» з Кривого Рогу, відправили до общинного табору залізничників під назвою Barbara Werk. Видали бавовняні костюми, дерев’яні колодки замість взуття й пришили нашивки «OST». Кожному присвоїли номер — у прадіда був сімнадцятий.

Працювати довелося на залізниці — від станції Гладбек Західний до станції Буер Північний. Робота була важкою: ремонтували шпали, встановлювали стрілки, лагодили колії після бомбардувань.

Одного разу під час виїзду на станцію Буер Північний прадіду з іншими примусовими робітниками довелося власноруч прибирати американський бомбардувальник, що впав на троси. Цілий день вони розхитували уламки, аби звільнити колію. До вечора впоралися. Вночі літак вибухнув — начинений бомбами, які здетонували, коли люди вже повернулися до табору.

Голод був звичним для примусових робітників. Прадід розповідав, як одного разу під час роботи пішов у ліс і натрапив на банку м’ясних консервів. Скільки вона там пролежала — ніхто не знає. Він з’їв усе до останньої ложки, а повернувшись до товаришів, сказав: «Якщо я й помру, то знайте: помру не голодний». Після тієї трапези жартував, що «щось смерділо аж зсередини, із самого нутра, а не в роті».

Після замаху на Гітлера в липні 1944 року табір охопив страх. Один німець сказав «остарбайтерам»: «Якщо в цьому замішані руські, вас усіх знищать». На щастя, то зробили самі німці, і кара оминула.

«Нещадне очікування»

Березень 1945 року. Безперервні бомбардування нищили станцію, колії, місто. Три дні Феодосій із кількома товаришами, які не потрапили під нацистську евакуацію, ховався від обстрілів під водонапірною баштою, у штольнях і димових каналах табору Barbara Werk.

30 березня вони вирішили відходити в тил, де стояли американські частини. Після кількаденного переходу лісом дісталися табору в Дінслакені. Їх приписали до табору «остарбайтерів». Умови були важкі: заборона виходу, покарання за непокору, обмежені пайки. Харчувалися картопляними рештками, ділили між собою хліб і тютюн. У травні почули новину про капітуляцію Німеччини, але звільнення настало не одразу.

Репатріація почалася за кілька місяців. 9 серпня Феодосій вирушив до радянського кордону, де ще кілька тижнів чекав дозволу на повернення. 9 жовтня 1945 року він зі знайомим криворіжцем, якого зустрів у Бресті, прибув спочатку до Дніпропетровська (зараз — Дніпро), в обласний відділ НКВС, що займався справами репатріантів, а потім — у П’ятихатки на Дніпропетровщині.

Після верениці таборів та стомливої дороги, на яку він чекав, здавалося, вічність, Феодосій повернувся до рідної Карнаватки й Галковського Кута у Кривому Розі — туди, де колись визрівало юне, ще не сплюндроване таборами життя Феодосія.

Він повернувся до роботи в хімічній лабораторії рудника імені Дзержинського. А в 1990-х роках вийшов на пенсію за вислугою років і виклав своє життя у щоденнику.