У 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, український пес-сапер — джек-расел-тер'єр на ім'я Патрон — став однією з найвідоміших постатей війни. Його зображення з'явилося на плакатах, іграшках, у дитячих книжках. Він отримав нагороду від президента. Але Патрон — не перший пес, який служить у війні, та не перша тварина, перетворена на символ. За ним стоїть довга історія: мільйони коней, що гинули в окопах Першої світової; голуби, які несли повідомлення під кулями; собаки-сапери, що не поверталися з В'єтнаму.

Війна в Україні знову нагадала: люди й тварини розділяють одну й ту саму жорстоку реальність.

Виставка «Fauna. Тварини на війні та їхні люди», Музей Другої світової війни в Ґданську, Польща / Фото авторки

Цей текст — не про героїзацію й не про засудження. Він про тих, хто часто лишається поза увагою, поза політиками пам'яті. Це спроба розповісти історію тих, хто не має вибору і не здатен зрозуміти причини конфліктів; історію ролей, які відігравали різні тварини у світових війнах і збройних конфліктах XX та XXI століть. Але насамперед — розповісти про те, як люди й тварини разом переживали екстремальні обставини та про емоційні зв'язки, які між ними виникали.

Бо участь тварин у війні — це не просто історія про використання «ресурсу». Це складна мережа взаємодій, у якій люди й тварини формують нові типи відносин, впливаючи одне на одного. Дослідження тварин у війні вписується у ширше поле антрозоології, яке досліджує багатовимірні взаємини між людьми та іншими видами. Як зазначає дослідник Раян Гедіґер, вивчення ролі тварин у конфліктах дозволяє переосмислити саму суть війни та людяності.¹

Крім того, визнання ролі тварин у підтримці військових операцій розширює наше розуміння того, як працюють системи влади й контролю. Як зауважує філософ та соціолог Бруно Латур, суспільство не поділяється на чіткі категорії «людське» та «нелюдське».² Натомість існує мережа взаємодій, де кожен учасник — навіть якщо його позиція не рівноправна — має значення та впливає на результат.

Ті, що несли війну на своїх спинах

Коні були одними з найбільш помітних тварин-учасників воєнних дій упродовж багатьох століть. Вони виконували не лише бойові функції, а й відігравали ключову роль у мобільності військ, логістиці та підтримці морального духу солдатів. У Першу світову війну коні залишилися незамінними, попри появу моторизації.

За роки Першої світової війни одна лише британська армія мобілізувала понад мільйон коней і мулів. Частину з них реквізували у фермерів та приватних власників, інших — закуповували.³

Умови на Західному фронті були особливо жахливими. Після безперервних артилерійських обстрілів місцевість перетворювалася на море бруду. Доставити боєприпаси та провізію до передової можна було лише за допомогою коней або мулів — вантажівки застрягали миттєво.

Коні й мули часто стояли по груди у воді та бруді. На їхніх ногах утворювалися грудки, які неможливо було зняти. Копита дубіли й розтріскувалися. Більшість виглядала як скелети.⁴

Джулієт Гардінер, британська історикиня, підкреслює, що для коней на Західному фронті найбільшими випробуваннями були не лише поранення, а й постійний страх: тварини годинами стояли під обстрілами без укриття, тонули в болоті, гинули від холоду, хвороб і виснаження, а поранені коні страждали від болю так само, як люди.⁵

Утримання такої величезної кількості тварин вимагало створення абсолютно нової системи. До Першої світової ветеринарія переважно вважалася цивільною професією. Проте масштаби конфлікту змусили переосмислити роль ветеринарів у військовій організації.

У 1903 році у Британії створили Ветеринарний корпус Королівської армії (RAVC) — крок, що став революційним для свого часу. Ветеринари працювали над новими методами лікування, займалися гігієною табунів і формували правильні раціони для тварин. За заслуги у Першій світовій війні Ветеринарний корпус отримав королівський титул у 1918 році.⁶

Ветеринарні шпиталі працювали цілодобово в умовах, близьких до бойових. У тимчасових наметових таборах вони цілодобово лікували поранених і хворих коней, проводили складні операції, включно з ампутаціями, й намагалися повернути якомога більше тварин до служби.⁷

За час Першої світової війни ветеринарні служби опрацювали мільйони звернень. Рівень одужання був вражаючим: понад половину поранених коней вдавалося повернути до строю.⁸

Ветеринари й коні в операційній залі для тварин, Пулави, Польща, 1940-ві роки. / Національний цифровий архів (NAC), Варшава

Втім, за оцінками дослідників та зоозахисних організацій, під час Першої світової війни загинуло близько восьми мільйонів коней, мулів і віслюків, які використовувалися на всіх фронтах⁹. Вони помирали не лише від куль та осколків, а й від хвороб, виснаження, голоду та пневмоній після газових атак.

Військові глибоко переживали втрати своїх тварин. Джулієт Гардінер звертається до листів й мемуарів, які розкривають глибину цих почуттів:

«Кінь, якого вбили, був моїм улюбленцем — красенем, найкращим конем, якого я коли-небудь мав, і його часто поплескували в батареї, тож, ви можете здогадатися, що я мав підставу трохи поплакати за ним, бо я його любив».¹⁰

Такі емоції були не виняткові. Солдати часто давали імена своїм коням, писали про них у листах, влаштовували поховання. Деякі офіцери розповідали, що втрата коня була важчою за втрату воїна.

Попри героїчну службу, доля більшості коней після Першої світової була трагічною. Усі 20 тисяч коней, що служили в Палестині, продали до Єгипту. На Західному фронті багатьох із них продали на бійні.¹¹

Лише через одинадцять років, у 1930 році, британка Дороті Брук, яка переїхала до Каїра, побачила на вулицях міста скелетоподібні постаті британських та австралійських коней. Вона відвідала кам'яні кар'єри й знайшла коней у ще жахливішому стані: завжди голодних, ослаблених, перевантажених і покалічених.¹² Брук написала лист до «Morning Post» з фотографією врятованого нею виснаженого коня і попрохала про фінансову допомогу. Британська громадськість відгукнулася: за кілька років надійшло £40 тисяч пожертв. Врешті вдалося врятувати понад 5 тисяч колишніх військових коней.¹³ Те, що цей рух взагалі виник, свідчило про зростання суспільної свідомості щодо того, що забування тварин є формою несправедливості.

Друга світова війна часто видається мало не цілком механізованою. Проте, наприклад, Вермахт використовував близько 2,75 мільйона коней — удвічі більше, ніж у Першій світовій. Це був парадокс: держава, що пишалася своєю модерністю, залежала від коней.¹⁴

Крилата пошта

Сьогодні голуби здебільшого викликають роздратування та асоціюються з брудом. Але їхня військова історія розкриває цих птахів з іншого боку. Британська журналістка Джиллі Купер знаходить перші свідчення використання голубів для передачі повідомлень ще у 1150 році до н. е.¹⁵ Голуби відігравали важливу роль у багатьох воєнних конфліктах, зокрема в обох світових війнах. В екстремальних умовах вони були чи не єдиним надійним засобом комунікації.

З появою телеграфа та радіозв'язку здавалося, що голубиній пошті настав кінець. Однак Перша світова війна довела протилежне: голуби часто виявлялися надійнішими за дроти, які легко обривалися під обстрілом, або за радіо, яке можна було перехопити.¹⁶

Птахів доставляли на передову у спеціальних контейнерах, що захищали їх від бруду. Коли траплялося щось важливе — батальйон попадав в оточення або певна ділянка фронту потребувала підкріплення, — повідомлення вкладали в маленьку алюмінієву капсулу і прикріплювали до лапки голуба.¹⁷

Шер Амі, знаменитий американський голуб, під час Першої світової доставив дванадцять повідомлень. У своєму останньому польоті він втратив лапку; та сама куля пробила його грудину. Попри травми, голуб доставив капсулу з повідомленням, що трималася лише на сухожиллі відірваної лапки. Повідомлення було критично важливим — у ньому йшлося про потребу у негайному підкріпленні, яке прибуло вчасно й врятувало батальйон.¹⁸

Мері з Ексетера здійснила двадцять дві місії над окупованою Францією й була тричі поранена. В одному з польотів їй прострілили шию, в іншому — її поранило осколками. Попри це, вона завжди поверталася додому.¹⁹

Вінкі у 1942 році врятувала екіпаж британського бомбардувальника. Літак був змушений сісти на воду в Північному морі. Вінкі, яку випустили на волю, змогла вибратися з контейнера і, хоч її крила злиплися від розлитої у воді нафти, пролетіла понад 200 кілометрів до берегів Шотландії. Вона не несла повідомлення, але мала кодовий номер, який дозволив визначити приблизне місце перебування екіпажу. Усі члени екіпажу були врятовані.²⁰

У 1943 році Марія Дікін, засновниця ветеринарної благодійної організації «Громадський диспансер для хворих тварин» (PDSA), заснувала медаль для тварин, які проявили виняткову мужність під час війни. Медаль Дікін стала відомою як «Вікторіанський хрест для тварин».²¹

З 1943 року до кінця Другої світової війни медаль Дікін було вручено 54 рази: 32 голубам, 18 собакам, трьом коням та одному коту. Серед нагороджених голубів — Шер Амі (посмертно), Мері з Ексетера, Вінкі та багато інших. Ця медаль стала свідченням офіційного визнання ролі цих птахів.²²

Вінкі нагороджують медаллю Дікін / PDSA

Втрати серед голубів були величезними. Птахи часто ставали жертвами ворога або природних умов: сильного вітру, штормів, нападів хижаків чи військових помилок. Лише під час Другої світової у Франції та Бельгії з 16 544 голубів, скинутих в окуповані країни, повернулися тільки 1 842.²³

Нацистська окупаційна влада добре розуміла цінність голубиної пошти для опору й партизанської комунікації. Окупанти видали низку заборон на утримування голубів.²⁴ Покарання за непокору могли бути суворими — аж до смерті.

Водночас німецькі газети, що видавалися для українців на окупованих територіях, публікували матеріали про значення голубиної справи: «Плекання голубів — це щось більше, ніж тільки “спортивне” зацікавлення; його велике значення безперечно виправдало себе й у цій війні».²⁵ Очевидно, що окупанти цінували голубину пошту для власних цілей, але забороняли цивільним утримувати птахів, що могли бути використані у супротив.

Тижневик Барської округи, № 2, 9 серпня 1944 року, сторінка 4 / Libraria. Архів української періодики онлайн

Бойові дельфіни

Навіть після Другої світової війни тварин продовжували залучати до війська. У період Холодної війни військові розробляли програми з використання морських ссавців.

Програма морських ссавців ВМС США розпочалася у 1950-х роках. Дельфінів тренували знаходити підводні міни й затримувати диверсантів. Під час В'єтнамської війни їх використовували для охорони військових кораблів.²⁶

У СРСР діяла схожа програма, зосереджена на охороні портів у Севастополі. Дельфінів тренували у спеціальних центрах поблизу міста. Кількість залучених тварин залишалася засекреченою.

У межах таких програм дельфіни піддаються інтенсивним тренуванням і можуть зазнавати стресу під час виконання завдань.²⁷ Організації із захисту тварин критикують ці практики, стверджуючи, що тварини не можуть дати згоди на участь у військових операціях.

На сьогодні програма ВМС США продовжує діяти, залучаючи десятки дельфінів та морських котиків. Їх застосовували у військових операціях у Перській затоці та в Іраку.²⁸

Після захоплення Криму Росією у 2014 році дельфіни радянської програми опинилися у російському підпорядкуванні. За даними «The Guardian», українські офіцери стверджували, що дельфіни відмовлялися від їжі, оскільки не розпізнавали нових тренерів.²⁹

Цей інцидент ілюструє, що тварин використовують як політичний символ та елемент пропаганди у війнах, часто приховуючи складну і проблемну реальність їхнього утримання і використання.

Найкращі друзі: військові собаки

Собаки навіть сьогодні залишаються одними з найцінніших тварин-учасників війни. Їхній спектр завдань вражає: вони можуть бути вартовими, саперами, кур'єрами, виявляти засідки й вибухівку, шукати поранених й навіть брати участь у бойових атаках.³⁰

На початку Першої світової різні країни вже мали програми військової підготовки собак. Німеччина експериментувала з використанням собак ще з 1870 року й мала 6 тисяч підготовлених собак до початку війни.³¹

Велика Британія спочатку відмовилася від використання собак. Лише після офіційного випробування у Франції у 1916 році, коли два ердельтер'єри успішно доставили повідомлення через невідому їм місцевість, Військове міністерство створило офіційну школу підготовки військових собак.³²

Щоб забезпечити достатню кількість собак, було оголошено звернення до громадськості. Результат був приголомшливим: власники запропонували понад 7 тисяч своїх собак для військової служби.³³

У Другій світовій війні одним із найцікавіших нововведень була підготовка десантних собак. Роб, чорно-білий колі з ферми в Шропширі, став одним із найвідоміших. Він здійснив понад двадцять парашутних стрибків й у лютому 1945 року був нагороджений медаллю Дікін за свою службу.³⁴

Бойового собаку Лобо змушують здійснювати стрибок з парашутом, Да Нанг, В’єтнам, 1968 рік / USMC archives

Під час В'єтнамської війни близько 4 тисячі собак служили в армії США, переважно як патрульні та сапери. Лише близько 200 із них повернулися додому.³⁵

Актуальною проблемою для військових собак став посттравматичний стресовий розлад. Деякі ветеринари вважають, що собаки справді можуть переживати форму ПТСР. Тварини, що перебували під обстрілами та брали участь в обшуках, часто ставали боязкими й невпевненими. До 2010 року лікування ПТСР у собак формалізували, що свідчить про визнання психологічних потреб тварин.³⁶

Українцям добре відомий пес Патрон — джек-расел-тер'єр із Чернігова, який служить сапером у Державній службі з надзвичайних ситуацій. За перші місяці вторгнення він допоміг знешкодити понад 200 вибухових пристроїв, рятуючи цивільних і військових. У травні 2022 року він отримав нагороду від президента України.³⁷

Образ Патрона активно використовується ДСНС у комунікаційних кампаніях, зокрема, з його допомогою дітям пояснюють правила безпеки. Проте тут постає складне питання: легкість, з якою образ Патрона входить у культуру й розповідає про війну, може спричинити небажаний ефект. Існує ризик того, що героїзація тварин у військовому контексті може непомітно нормалізувати саму експлуатацію і викривити уявлення про війну.

Рухи захисту тварин

Використання тварин у військових конфліктах тісно пов'язане зі становленням рухів на захист тварин. Занепокоєність долею тварин у військових операціях виникла не спонтанно, а як частина ширшого переосмислення прав живих істот.

Королівське товариство запобігання жорстокості до тварин (RSPCA) було засновано у 1824 році й стало першою масштабною організацією такого типу. Під час Першої світової війни ця та інші зоозахисні організації активно протестували проти масового винищення домашніх тварин.³⁸

Громадський диспансер для хворих тварин (PDSA), заснований 1917 року, спеціалізувався на безкоштовному ветеринарному обслуговуванні бідних верств населення та їхніх тварин. Саме організація PDSA у 1943 році заснувала Медаль Дікіна як символічне визнання героїзму тварин.³⁹

Американське товариство запобігання жорстокості до тварин (ASPCA) було засновано Генрі Бергом у 1866 році.⁴⁰ У XX столітті американський рух еволюціонував від акцентів на захисті робочих тварин до більш радикальної позиції.

У Німеччині ситуація була складнішою. Закон про захист тварин був прийнятий у 1933 році — один із перших у Європі — проте це не перешкоджало масштабному використанню тварин у Другій світовій війні. Зоозахисний рух в Німеччині активізувався після Другої світової, особливо з 1970–80-х років, після хвилі етичної дискусії про права тварин, гуманізацію експериментів і обмеження військових програм.⁴¹

У Радянському Союзі організованих зоозахисних рухів не було. Увага була зосереджена на державній ветеринарії та контролі епідемій, але цілеспрямована кампанія за права тварин не розгорталася. Це контрастує із західноєвропейськими й північноамериканськими практиками та показує, як різні політичні системи по-різному сприймали й регулювали відносини людини й тварини.⁴²

Пам'ять і меморіалізація

Як суспільство пам'ятає тварин, що служили й загинули у війнах? Меморіалізація участі тварин розкриває наші уявлення про людяність і справедливість.

Найвідомішим меморіалом є Меморіал «Тварини у війні», споруджений у Лондоні в 2004 році. На його передньому боці напис: «Цей пам'ятник присвячено всім тваринам, які служили та загинули пліч-о-пліч з британськими та союзними військами у війнах та кампаніях протягом усіх часів. У них не було вибору».⁴³

Меморіал «Тварини у війні», Лондон / Nicky Hughes. The Historic England Blog

Проте дослідниця Гільда Кін критикує такі меморіали, стверджуючи, що вони часто зміцнюють владні відносини між людьми та тваринами, натуралізуючи їх використання у військовому контексті.⁴⁴ Існує ризик того, що меморіали можуть укріпити уявлення про те, що експлуатація тварин у війнах — це нормально, наче це існувало й існуватиме завжди.

Висновки

Тварини не стають добровольцями. Їх використовують за певні якості й навички. Те, як люди організують цю експлуатацію і що з тваринами стається пізніше, розкриває глибші істини про те, як ведуться війни й що людство вважає прийнятним.

Британський критик мистецтва й мислитель Джон Бергер у своєму есе «Для чого дивитися на тварин?» розмірковує про те, як змінилися наші відносини з тваринами. Він стверджує, що у минулому люди жили близько до тварин, працювали з ними й сприймали їх як істот з власною субʼєктністю. Але у сучасному світі тварини здебільшого відокремлені від людського повсякдення: поміщені в ферми та зоопарки або є домашніми улюбленцями. Це розділення, за Бергером, показує нашу відчуженість від природи. Ми почали бачити тварин не як живих істот, а як речі.⁴⁵

Розвиток рухів на захист тварин свідчить про поступове визнання того, що систематичне використання живих істот потребує моральної оцінки. Це не означає, що ми почали абсолютно правильно трактувати взаємини з тваринами. Але означає зміну у свідомості.

Українська історіографія поки що не виробила достатньої традиції вивчення цієї теми. Сучасні історії залишаються переважно у журналістських текстах, тоді як системних академічних досліджень бракує. Водночас ця тема критично важлива для розуміння не лише військової історії, а й того, як люди й інші живі організми розділяють таку екстремальну реальність.

Визнання ролі тварин у війнах — це не лише данина поваги їхнім стражданням. Це також спосіб запитати: який світ ми створюємо, коли розраховуємо, що інші живі істоти розділятимуть його жахи? І що ми можемо змінити?

Джерела