Сторічна стежка сімейної історії: вплив війн на шлях родини

У 2024 році я усвідомила, що 10 років — а це половина мого життя, — я змушена виживати в умовах військової агресії. За цей час я накопичила складний досвід: адаптувалася до вимушеного переселення з міста Донецьк у 2014 році, сформувала власну ідентичність та зрозуміла своє походження, зі складнощами, але інтегрувалася до нового культурного та побутового середовища, навчилася реагувати на масовані ракетні обстріли та здобувати освіту в умовах військової агресії, тотальних блекаутів та відсутності води в місті через підрив Каховського водосховища, звикла до руйнування мирного життя навколо. У мене виникло питання: чи тільки моє покоління має такий досвід? Саме воно стало рушієм у віднайденні історії моєї великої родини, кожне покоління якої починаючи з кінця ХІХ століття так чи інакше виживало в умовах, створених різними формами імперіалістичних війн.

Є багато визначень імперіалістичної війни в сучасному історичному та політичному дискурсі. У своєму тексті під імперіалістичною війною я розумітиму загальний конфлікт між панівними та підвладними режимами правління в кожен окремий період часу, який виникав через бажання окремої країни розширювати межі свого політичного впливу. Навряд якийсь політичний режим зважав, що ціною цього є зламані долі конкретних людей.

Цей пошук, що триває вже четвертий рік поспіль, відкрив мені дивну картину історичного минулого моєї країни, сплетеного, зокрема, з нелегких життєвих шляхів моїх предків. Дивно усвідомлювати та знаходити у власній родині часто приховані приклади виживання в умовах війни з чіткими настановами щодо того, як зберегти свою культурно-національну ідентичність, своє прагнення до свободи та кращого життя. У цьому дослідженні, викладеному у форматі есею, я запрошую познайомитися з історією п’яти поколінь моєї родини, які так чи інакше опинялися під впливом воєнних конфліктів на території України.

Перша світова війна

Мій прапрадід по материнській лінії, Почапський Карп Миронович, походив з української родини. Він народився у 1898 році в селі Слобода-Гулівська на Вінниччині.

Після того, як 30 липня 1914 року Російська імперія оголосила мобілізацію, а 1 серпня вступила у Першу світову війну, прапрадіда мобілізували до лав Російської імператорської армії. Він, молодший унтерофіцер, потрапив у 6-ту роту 257-го Євпаторійського піхотного полку та вже на початку вересня опинився на південному фланзі Східного фронту.

В один з жовтневих днів 1914 року, повертаючись з розвідки до своєї військової частини, він потрапив у німецький полон. В опитувальному листі, який прапрадід Карп заповнював вже після повернення з полону, він так описував деталі цієї ситуації: «Нас 22 людини піхоти, двоє кавалеристів зі старшим розвідником прапорщиком Соловйовим були послані у розвідку 15 жовтня 1914 року під містом Турка на відстані близько 7 верств. На світанку 16 жовтня я був затриманий 7 людьми ворога. Я в цей час повертався зі своєї роти з повідомленням про результати розвідки».

Німці відправили Карпа в табір для військовополонених у місті Терезієнштадт (Чехія). Доправляли товарними вагонами, з яких нічого не було видно; була лише надія колись побачити блакитне небо з білим сонцем. Звідти в червні 1915 року прапрадіда відправили до Німеччини у місто Вецлар, земля Гессен. За два тижні його зарахували до табору в місті Ван, земля Північний Рейн-Вестфалія.

За словами прапрадіда, зазначеними в опитувальному листі, в таборах перебували французи, англійці та люди з Російської імперії, і найгірше наглядачі ставились саме до останніх, особливо у таборі в місті Ван. Військовополонених дуже погано годували, застосовували до них фізичну силу та катували, були випадки підвішування та заковування. Табірну варту складали переважно німці похилого віку. Карпо писав: «Очевидно, і їм теж живеться погано».

Військовополонені працювали в полях, зокрема орали землю коровами, оскільки багато німців перебували на фронті та в тилу бракувало робочих рук для обробки землі й збирання врожаю. У військовополонених відбирали весь хліб і молоко. Прапрадід писав, що врожай 1917 року був поганим, і їжі ледь вистачало навіть місцевим дітям.

Близько трьох тижнів у серпні 1915 року Карпо працював на сільському господарстві біля міста Нідеркассель, земля Північний Рейн-Вестфалія, а до 1917 року мав роботу в селі неподалік кордону з Нідерландами. У пункті щодо дезертирства у німецькій армії він зазначив, що щодня до 150 осіб перетинали нідерландський кордон.

25 липня 1917 року прапрадід Карпо втік з полону під час сільськогосподарських робіт поблизу міста Нідеркассель. Йшов через міста, назв яких не знав. Пам’ятав, що проходив дорогу, якою проходили багато німецьких військ. 4 серпня 1917 року Карпо перетнув кордон із Нідерландами, і восени його передали російській владі.

Карп повернувся до рідного села, до своєї родини. Після війни в нього народилося п’ятеро дітей. У моїй сім’ї зазвичай не згадували події Першої світової, тому той факт, що мій прапрадід був у німецькому полоні, став відкриттям для мене та моїх батьків.

Друга світова війна

Моя прабабуся по материнській лінії, Погрібна Марія Арсеніївна, народилася 1927 року в родині українського селянина у селі Будо-Орловецька на Черкащині. Всього в родині Погрібних було четверо дітей, з яких Марія була третьою.

Її старшого брата Олександра мобілізували до лав Червоної армії в 1940 році. Зберігся нагородний лист Олександра, завдяки якому відомо, що під час Другої світової війни він був механіком авторемонтної майстерні та служив у 670-му батальйоні аеродромного обслуговування в місті Брянськ.

Зображення 3. Нагородний лист Олександра Погрібного, 1945 рік. Документ з об’єднаної бази даних «Память народа» (нині заблокована в Україні через фінансування Міністерством оборони Росії, відповідальним за військову агресію).

Середнього брата Івана в 1942 році забрали на примусові роботи до Німеччини в місто Заальфельд-Заале, земля Тюрингія. У Державному архіві Київської області зберігся лист, який Іван надсилав батьку Арсенію Погрібному. У листі Іван повідомляє батьків, що він живий і здоровий, просить не хвилюватися через те, що не пише їм, адже в минулих листах вони припускали, що його вже немає в живих. Лист так і не дійшов до родини Погрібних.

Зображення 4 та зображення 5. Лист Івана Погрібного, адресований батьку Арсену Погрібному, написаний 18 вересня 1943 року. Світлини з фондів державного архіву Київської області, Ф. Р-4826.

У період з травня до грудня 1942 року Іван Погрібний перебував у таборі Treuner Lager, розташованому за адресою Кайзерштрасе, 69 у місті Заальфельд-Заале, земля Тюрингія. Це вдалося встановити завдяки досліднику Патріку Бріону та даним, отриманим із міського архіву Рудольштадта. Зазначений табір розташовувався в житловій будівлі, яка до 1933 року належала виробнику пральних машин Гансу-Йоахіму Шеде. Згодом ця будівля була зруйнована під час авіабомбардувань Заальфельда у квітні 1945 року.

У березні 1945 року Іван Погрібний почав працювати на фабриці підприємства REIMAHG GmbH у місті Гросскамсдорф. Головний та найбільший завод підприємства розташовувався у сусідньому місті Кала, а в Гросскамсдорфі виготовляли двигуни для реактивних винищувачів Me-262. Згідно з архівними джерелами, Погрібний працював там лише 5 днів. В українських архівах фільтраційної справи Івана Погрібного немає, тому неможливо достеменно встановити деталі його звільнення та зайнятості у Німеччині.

Зображення 6. Реєстраційна картка примусового робітника Івана Погрібного, місто Заальфельд. Документ з фондів архіву Арользен.

Зображення 7. Картка, де зазначено місце перебування Івана Погрібного. Документ з архіву Арользен.

Прабабусі Марії ледь виповнилося 16 років, коли її саму забрали на примусові роботи. Зі слів доньки Марії, моєї бабусі, в березні 1943 року до будинку Погрібних неодноразово навідувався староста села з вимогою надати людину від цього домогосподарства, яка має поїхати до Німеччини. Від кожного подвір’я вимагали відправити певну кількість людей. Спершу вирушити туди мала дружина старшого брата, але оскільки в неї була маленька дитина, родина відправила замість молодої матері 16-річну Марію. Староста села навмисно змінив дату народження Марії з 1927-го на 1925 рік.

У березні 1943 року Марію посадили в товарний потяг. Вона до останнього не знала, куди потрапить: в увʼязнення чи на примусову працю. Під час стоянки на залізничній станції люди з іншого потягу кричали: «Якщо ваш поїзд поверне на наступному повороті, то вас везуть у крематорій, а якщо ні, то ви їдете до Німеччини». Марія опинилася в Австрії, в містечку Целль-ам-Зее, земля Зальцбург.

Прабабуся потрапила до австрійки, власниці великого готелю з рестораном. Працювала покоївкою: мила посуд, прибирала в кімнатах, допомагала по господарству. Марія мала власну кімнату в будинку, яку не доводилося ділити з іншими працівниками. Для юної Марії, яка мала складне життя у СРСР, стало справжнім здивуванням, що її хазяйка мала багато якісного одягу та взуття. Марії довелося познайомитись з іншими правилами ведення господарства та спілкування, її життя було підпорядковане чіткому розпорядку дня в готелі, за яким жили майже всі члени цієї родини. Здивування також викликали обов’язкові гігієнічні процедури, приладдя для вмивання й миття посуду.

Одного разу маленький онук власниці готелю підставив Марії підніжку, коли та несла посуд. Дівчина впала на підлогу, посуд розбився. Марія злякалася, що хазяйка може жорстоко покарати її за це або навіть відправити у концтабір. У паніці вона втекла на декілька годин до своєї родички, яка теж перебувала на примусових роботах поблизу. Хазяйка родички порадила Марії повернутися до готелю, щоб не погіршувати ситуацію. Коли Марія поверталася, вона побачила у дворі готелю поліцію і подумала, що це власниця готелю викликала їх через цей інцидент. Натомість власниця готелю думала, що це Марія поскаржилася голові міста на умови праці, зокрема на відсутність вихідних і заборону виходити за територію готелю. Після цього інциденту Марії дозволили у вихідні дні виходити за межі території готелю та ходити на зустрічі з іншими остарбайтерами.

Прабабуся Марія розповідала про випадок, коли їй було ніяково через своє походження. У 1944 році син власниці готелю приїхав в Целль-ам-Зее у відпустку. Він був пілотом люфтваффе і тривалий час перебував на окупованій території України. В один із вечорів, коли вся родина зібралася за вечерею, цей чоловік почав розповідати, що він бачив в Україні та в яких умовах живуть українці в селах. Хазяйка покликала Марію, щоб переконатися, що її син жартує: родина не вірила, що селяни живуть у хатах-мазанках під одним дахом з тваринами. Марія запевняла, що побут у неї вдома влаштовано так само, як в Австрії. Насправді ж їй було дуже соромно, оскільки через радянські репресії та штучні голодомори українські села були практично знищені. Селяни не жили, а виживали, намагаючись хоч якось прогодувати власні родини. Умови, в яких жила Марія, були точно такими, як розповідав син хазяйки: маленька хата, в якій узимку разом з родиною жили свійські тварини, бо вони були єдиною надією урятуватися від голоду.

Для 16-річної дівчини примусова праця була справжніми тортурами, і, звичайно, власниця готелю здавалася їй тиранкою. Проте при аналізі деяких ситуацій стає зрозуміло, що хазяйка також відчувала певну відповідальність за свою працівницю. Наприклад, коли Марії здалося, що вона побачила свою матір у таборі для остарбайтерів, вона наважилася розповісти про це власниці готелю. Та не проігнорувала її слова, а звернулася до органів місцевої влади, щоб з’ясувати, чи дійсно в цьому таборі є мати Марії, і спробувати забрати її до себе. Через деякий час австрійка підійшла до прабабусі та сказала зі співчуттям: «Марі, тут немає твоєї мами». Вважаю, це був прояв небайдужості навіть за таких складних умов.

На зустрічі з іншими остарбайтерами Марія познайомилася з Петром Почапським, сином згадуваного раніше Карпа. Взимку 1945 року Петро та Марія уклали шлюб. Прадід Петро народився 1922 року у селі Слобода-Гулівська на Вінниччині. У травні 1942 року його відправили на примусові роботи до Австрії. Він працював різноробом у хазяїна Гойберга-Йозефа Шерера в Гріс Пінцгау, що поруч із містом Целль-ам-Зее. Після одруження Марія почала працювати у господарів Петра. Власниця готелю була проти того, щоб Марія залишила її, і натомість пропонувала Петру перейти працювати до неї. Навіть коли їй пропонували трьох нових робітників замість Марії, жінка наполегливо не хотіла її віддавати.

Спільнотою остарбайтерів ширилися чутки про те, що відбувалося у населених пунктах, куди заходила радянська армія: були поширені випадки зґвалтування цивільних та неодноразові грабунки майна мешканців. Також розповідали, що при визволенні міст радянська жандармерія відправляла остарбайтерів у Сибір. Це лякало молоду Марію — і хвилювалася вона не тільки за себе, адже була при надії.

У травні 1945 року місто Целль-ам-Зее звільнили американські війська. Комендатура запропонувала Марії та Петру емігрувати до Сполучених Штатів Америки, однак Марія не погодилася. У таборі Ді-Пі (DP — displaced persons) Марію навідала власниця готелю, подарувала їй сукні та прикраси й запропонувала залишитися в австрійській родині. Марія не пристала і на цю пропозицію. Вона усім серцем прагнула потрапити додому, хоч і не знала, чи живі її старші брати та чи чекають ще на неї батьки.

Холодна війна

В середині жовтня 1945 року в селі Будо-Орловецька на Черкащині у Марії та Петра Почапських народилася моя бабуся Віра.

Зображення 10. Моя бабуся Віра Почапська, 1946 рік. Світлина з сімейного архіву.

Минуле Марії та Петра нагадувало про себе через втручання держави у їхнє життя. Аж до середини 1950-х років подружжя регулярно викликали у КДБ на допити щодо їхнього перебування за межами Радянського Союзу під час війни. СРСР не давав забути людям, які пройшли примусові роботи (а по суті рабське безправне становище), що вони не є «благонадійними громадянами»: за ними постійно спостерігали. Відлуння цього страшного досвіду — втрата можливості бути людиною та мати право на майбутнє у своїй країні, — ніколи не полишало моїх прабабусю та прадідуся.

У повоєнному українському селі мати хоча б мінімально прийнятні умови для життя було важко. Переваги життя у селі, як-от можливість вирощувати харчові продукти у власному господарстві, у повоєнний час стали примарними через економічну кризу та принижене становище селян, які не мали ані доступу до гідно оплачуваної роботи, ані можливості отримати матеріальну допомогу від держави. Крім того, забезпечення села продуктовими та побутовими товарами було дуже поганим, і загальнодержавний тотальний дефіцит відчувався тут особливо гостро. Через це родина вирішила повернутися на Донеччину, яка виглядала як регіон з розвиненим виробництвом і кращими побутовими умовами.

В середині 1930-х родина Марії вже переїжджала на Донеччину та жила там до початку воєнних дій у 1941 році. Шахти ДонбасуДонбас — географічний регіон Донецького вугільного басейну України, один із найрозвиненіших промислово-енергетичних комплексів країни зі значними природними ресурсами та потужним виробничим потенціалом. давали змогу прогодувати родину в умовах нищівної для українського суспільства політики керівництва Радянського Союзу того часу. Сім’я Погрібних обрала для проживання невелике шахтарське містечко Сніжне, яке розташовувалось майже на кордоні з Росією.

Зображення 11. Марія Погрібна у дорослому віці. Світлина з сімейного архіву.

Розвиток Донбасу історично повʼязаний із розробкою покладів кам’яного вугілля, сконцентрованих у східній частині Донецької області. Міста в цьому регіоні складаються з відносно відокремлених шахт та шахтних поселень, які утворювались як супутники таких видобувних підприємств. Робітники обирали наближене до шахти поселення, тому що шахти працювали цілодобово, а транспортне сполучення не було налагоджене. Кожне з таких поселень мало власний центр трудового життя (площа перед центральною адміністративною будівлею шахти) і життя суспільного (будинок культури або магазин з торгівельною площею поруч). В одному поселенні ці два центри ніколи не розташовувались близько один до одного.

Територіальна відокремленість шахтних поселень та відсутність регулярного громадського транспортного сполучення між ними створили з цих поселень своєрідні негласні гетто, де проживали люди, які мали складний, а іноді й трагічний досвід виживання під час Другої світової війни. Не зрозуміло, чи це було зроблено навмисно, проте іноді можна було помітити концентрацію людей певної національності в одному шахтному поселенні. Наприклад, в поселенні шахти №4 переважали татари, а в поселеннях шахт №1, №2 та №3 було багато етнічних німців. В поселеннях новіших шахт з більшими номерами (наприклад, №18–22, №27) було багато людей, які пережили досвід або остарбайтерства, або нацистського полону, або мали репресованих близьких родичів.

Зображення 12. Парад до 40-річчя Жовтневої революції, колона працівників від підприємства «Шахта №9 “Ударник”». Вулиця Леніна, місто Сніжне, Донецька область, 1958 рік. Світлина з сімейного архіву.

Наявність такого досвіду в часи СРСР накладала відбиток на життя не тільки самої людини, а й її рідних та близьких. Людина сприймала такий досвід як маркер власної невідповідності високому ідеалу радянської людини. Кожен розумів, що наявність подібного досвіду — це небезпека і для самої людини, і для тих, хто живе поряд з нею. Але межі цієї небезпеки (як часові, так і просторові) були невизначені, тому багато хто з таких людей обирав бути «як всі» та «не висовуватись зі своєю думкою», щоб захистити себе та близьких від небезпеки з боку держави.

Після завершення Другої світової війни життя старших братів Марії Погрібної, Олександра та Івана, було нелегким. Олександр, який отримав поранення та контузію на фронті, страждав від наслідків цих травм протягом усього життя. Хоча зовні він здавався цілком звичайною людиною, інколи пережиті події давали про себе знати. Бувало, він поводився так, ніби знову був на полі бою: віддавав накази, ховався від уявних обстрілів, кликав побратимів. Іван після закінчення війни повернувся до родини на Донеччину. Всі його рідні, навіть його власні діти, вірили, що він брав участь у бойових діях. Однак у 2024 році з’ясувалося, що під час Другої світової війни він перебував на примусових роботах у Німеччині. Очевидно, ці події сильно позначилися на його житті, адже він приховував їх навіть від найближчих людей. Іван помер у віці 42 років від серцевого нападу, так і не розповівши родині правду про свою долю під час Другої світової війни.

Життя шахтних поселень повністю підпорядковувалося розкладу шахти. Всі мешканці знали графік змін шахтарів, адже це означало можливість дістатися до центру міста на «робочому автобусі», який перевозив шахтарів. Також важливо було знати, коли до їдальні приїде машина з хлібом чи іншими харчами, оскільки магазин у поселенні забезпечувався товарами набагато гірше, аніж шахтна їдальня.

Зображення 13. 6-річна бабуся Віра стоїть на вулиці з сусідським хлопчиком, місто Сніжне, 1950 рік. Світлина з сімейного архіву.

Санітарні умови у повоєнних шахтних поселеннях були далекими від нормальних. Вбиральні були здебільшого громадські та розміщувались у побудованих нашвидкуруч з дерев’яних дощок будиночках без опалення та підводу води. Для робітників спочатку облаштовували житло барачного типу. Окремі цегляні будинки будували для працівників категорії «ІТР» (інженерно-технічні робітники), тому за ними закріпилась назва «ітеерівські будинки». Вони були як багатоквартирними, так і індивідуальними. Отримати житло в такому будинку вважалося здійсненням мрії.

З розвитком шахт у поселеннях почали будувати багатоквартирні двоповерхові будинки з глинобитними стінами та дерев’яними перекриттями. У під’їздах на кожному поверсі було від двох до чотирьох квартир. Залежно від кількості кімнат, в одній такій квартирі могло одночасно мешкати від двох до чотирьох родин.

Родина моєї бабусі у 1950-х роках жила саме в такій квартирі. Вона розташовувалась на другому поверсі та складалась з двох окремих кімнаток, коридору та кухні. Відповідно, у цій квартирі мешкали 2 родини, а загальна кількість людей сягала 12 осіб, четверо з яких — дорослі. Кімнати були невеликі за площею, з низькими стелями. В холодну пору року оселю обігрівала пічка з грубою, яка розташовувалась на кухні. Мати туалетну кімнату або ванну тоді було неможливо.

Проте люди знайшли спосіб покращити свої побутові умови: у дворі дому кожна сім’я намагалася побудувати собі літню кухню з сараєм. Тому подвір’я таких багатоквартирних будинків нагадували вулики, де стільники — це невеличкі огороджені земельні ділянки з маленькими будиночками. В цих будиночках була пічка, стіл та приладдя для приготування їжі. Також там облаштовували погріб для зберігання запасів їжі — картоплі та інших овочів, які намагались вирощувати на земельних ділянках вздовж залізничних колій, поза межами поселення та територією самої шахти.

У школах Радянського Союзу часто практикувалась експлуатація дітей, що зазвичай називалося «шефською допомогою заводу». Школярів змушували працювати на заводах і фабриках інколи по 8 годин на день, часто без будь-яких засобів індивідуального захисту чи навіть води. Наприклад, клас моєї мами відправляли на завод розвантажувати цеглу з вагонів. Крім того, дітей залучали до роботи в колгоспах, де вони обробляли поля, в’язали віники, збирали та здавали металолом і макулатуру. Розповсюдженою практикою було прибирання парків усією школою.

Безпека дітей часто ігнорувалася. Одного разу під час роботи на полях поблизу Савур-могилиСавур-могила — курган у східній частині Донецької області, на південь від міста Сніжне. однокласники моєї мами знайшли солдатську каску, а також часто натрапляли на уламки снарядів часів Другої світової війни.

Крім цього, обов’язковим було відвідування урочистих парадів на 1 травня та 7 листопада. Діти були змушені стояти з транспарантами та надувними кульками навіть у дощ чи сніг. Відмова від участі у таких заходах призводила до соціального осуду: вчителі могли ініціювати цькування, налаштовуючи клас проти такої дитини. Це робило життя у школі нестерпним для тих, хто намагався уникнути цих обов’язкових заходів.

Зображення 14. Зліва батько моєї мами під час свята 1 травня, місто Сніжне. Світлина з сімейного архіву.

АТО

Для мене період АТОАнтитерористична операція на сході України (АТО) — комплекс військових та спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур з квітня 2014-го до квітня 2018 року, спрямований на протидію незаконним російським та проросійським збройним формуванням у війні на сході України. розпочався ще влітку 2013 року, коли в Донецьку вже відчувались напруга і неспокій. У той період у місті проводили дуже багато різних заходів, тому масові зібрання на центральній площі або в парку біля «Донбас Арени» були буденним явищем. Майже щовихідних квартали в центрі міста перекривали. Більшість людей активно підтримувала дії Януковича, беручи участь у мітингах і акціях. Вже тоді точилися розмови про відокремлення області від України, часто лунали фрази, що шахти та шахтарі Донбасу «годують всю країну». Ці настрої залишали відчуття, що наближаються серйозні зміни.

Початок подій Революції Гідності у листопаді 2013-го я, молодша школярка, сприймала через занепокоєність батьків та вчителів. Всі обговорювали те, що експрезидент Віктор Янукович публічно відмовився підписати угоду про євроінтеграцію, і його звернення з поясненнями, чому він вчинив саме так. В моєму оточенні думки розділилися. Більшість скоріше підтримувала рішення Януковича, що дуже дивувало, адже вже тоді багато моїх однокласників разом з батьками проводили канікули в країнах ЄС. Проте різні погляди на цю подію не призвели до відкритого протистояння в моїй школі та родині. Здавалося, життя йде у звичайному руслі.

Жорстокий розгін мирного протесту студентів у Києві наприкінці листопада 2013 року помітно сколихнув як мою родину, так і шкільний колектив. Всі обговорювали цю подію, а ми, діти, сприймали її як мало зрозуміле джерело неспокою. З цього моменту в Донецьку посилилась загальна напруга. Люди були знервовані, голосно обговорювали новини. Всіх цікавило, які наслідки це матиме на подальше життя.

На початку грудня 2013 року протестувальники, які підтримували євроінтеграцію, почали збиратися біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Донецьку — за два квартали від моєї школи й за три квартали від мого дому. Зібрання донецького Майдану були нечисленними й не надто голосними. Більшість містян скоріше не розуміла значення цих подій, проте нервувала через невизначеність. Під час святкування Нового 2014 року, який ми з родиною зустрічали в центрі міста, на площі Леніна, у розмовах можна було почути бажання «щоб все це скоріше закінчилось».

За розвитком подій на Майдані в Києві всі спостерігали через теленовини. Дехто відвідував Київ, «щоб на власні очі подивитись, що відбувається». Хтось казав, що взагалі нічого не відчув у Києві, а хтось розповідав про патріотичні настрої та важливість подій, які формують український народ. За подіями лютого 2014 року Донецьк спостерігав дуже уважно. Здавалося, що місто просякнуте мовчазною напругою.

20 лютого 2014 року почалася російсько-українська війна — цього дня російські війська без розпізнавальних знаків розпочали на території Криму військову операцію з метою захопити півострів.

Події в Криму дали поштовх загостренню ситуації в Донецьку та Луганську. З березня біля Донецької ОДА відбувалися масові мітинги проти української держави. В той час я навчалася в школі №14, яка розташовувалась у сусідньому з захопленою міською адміністрацією кварталі. Так я опинилася у вирі тих подій і на власні очі бачила безліч автобусів, які завозили масовку для проросійських протестів. Навчальний процес відбувався під вигуки мітингувальників. Згодом на вулицях з’явилися озброєні люди. Я бачила, як на територію моєї школи приїжджали машини, з яких виходили озброєні люди у балаклавах і йшли до міської адміністрації.

У квітні 2014 року, коли Україна оголосила про початок АТО, по всьому місту зʼявились блокпости, на яких стояли незрозумілі люди. Дороги в багатьох районах були перекриті. Українські прапори масово зникали з вулиць, розмовляти українською мовою стало небезпечно, а носити з собою паспорт стало обов’язковим, хоча раніше такого ніколи не вимагали. Навчальний процес тривав, проте вчителі були розгублені: дехто підтримував «ДНР»«Донецька народна республіка» («ДНР») — сепаратистське квазідержавне утворення на території Донецької області України, проголошене в 2014 році воєнізованими угрупованнями під контролем та за підтримки Росії., дехто — ні. Наприкінці квітня з будівлі моєї школи зняли прапор України, оскільки в місті почали з’являтися люди в балаклавах із битами, прутами та ланцюгами, які приховано носили й вогнепальну зброю.

На тлі проголошення «ДНР» підготовка до святкування 9 травня9 травня — День Перемоги Радянського Союзу над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні. розпочалася з підвищеною екзальтацією. Активісти «ДНР» представляли це як найвеличніше свято перемоги, вбачаючи в ньому звільнення не стільки від фашистської навали, скільки від проєвропейських цінностей. Людей примушували носити георгіївські стрічкиГеоргіївська стрічка — чорно-помаранчева стрічка, символ військової доблесті за часів Російської імперії, символ перемоги СРСР над німецьким нацизмом під час Другої світової війни, у сучасній Росії — символ імперського реваншизму..

На початку травня в Донецьку провели нелегітимний «референдум», яким окупаційна влада хотіла оголосити про вихід Донецької та Луганської областей зі складу України. Моя мати брала участь у референдумі, де в бланку проголосувала проти виходу Донеччини зі складу України. Люди з такою позицією здебільшого взагалі не з’являлися на голосування. Для мене незвичним було те, що через закриття Донецького аеропорту над містом перестали літати пасажирські рейсові літаки. Побачити можна було тільки українські винищувачі, які летіли в бік аеропорту. В місті було чути вибухи, але школи продовжували працювати у звичайному режимі, хоча випускників звільнили від проходження екзаменів. В останні травневі дні на багатьох будинках з’явилися аркуші з попередженнями про можливі авіаобстріли та адресами найближчих укриттів.

Зображення 15. Аркуш на двері мого під'їзду з повідомленням від міської влади про можливі авіанальоти на Донецьк, 28 травня 2014 року. Світлина з сімейного архіву.

Мій найяскравіший спогад з травня 2014 року — це поїздка з батьком в бік аеропорту, неподалік від якого розташований наш родинний будинок. На трасі, яка вела до головного терміналу, були помітні сліди боїв. Особливо запам’ятався розтрощений КамАЗ, на якому днем раніше пересувалися російські найманці.

Через небезпечну ситуацію в Донецьку батьки відправили мене з сестрою до бабусі у місто Сніжне. 12 червня російські танки порушили державний кордон України та рушили в бік Сніжного. В той самий день моїй бабусі зателефонувала подруга, яка працювала в дитячому будинку. Вона сказала, що дитячий будинок евакуюється, і порадила нам також евакуюватися. Бабуся відповіла, щоб та не панікувала, і що російські танки не поїдуть через їхнє місто, але вона помилялася: колона з танків та автобусів під російським прапором рухалась у бік Донецька.

В той самий час мої батьки виїхали з Донецька, щоб забрати мене та сестру з епіцентру подій. Ввечері 12 червня ми всі вирушили назад. На виїзді зі Сніжного ми побачили сліди від гусениць танків на асфальті, а вздовж дороги — людей, які щось збуджено обговорювали, позираючи на небо. В місті Торез ми наздогнали колонну з трьох танків, декількох легкових авто, автобуса та двох вантажівок. Ця колона рушила через центр міста, а ми вирішили оминути їх через об’їзну дорогу, сусідні міста та села. Батьки побоювалися, що українська авіація буде бомбити противника або відбудеться перестрілка.

На в’їзді до міста Макіївка утворився величезний затор — дорогу перекрили, озброєні люди з незрозумілими знаками належності пропускали через блокпост колону під російськими прапорами. Я чітко пам’ятаю, як люди вигукували до колони ворожої техніки: «Визволителі!» та «Братній народ нарешті приїхав нас звільняти!» Більшість радісно сприймала наявність цієї техніки та людей.

Батьки вирішили виїжджати з Донецька, оскільки представників української влади у місті вже не залишилося. Керівництво міліції говорило про «відданість Донецьку і батьківщині» та про налагодження співпраці з «новою владою». Ще в травні на їхніх столах з’явилися прапорці «ДНР». У липні 2014 року один з керівників наказав співробітникам міліції, які зберігають вірність присязі, виїжджати з Донецька самостійно та прибути до визначених населених пунктів за 10 днів.

У липні 2014 року ми з родиною переїхали в місто Бердянськ до моєї бабусі, матері мого батька. З нами були тільки речі, які ми змогли взяти з собою, документи, а також наші домашні улюбленці — кішка Ліла та той-терʼєр Буся. Нам довелося тіснитись в одній кімнаті двокімнатної квартири, проте ми були у відносній безпеці. Згодом надійшов наказ, і тато, працівник міліції, був змушений рушити на службу до міста Курахове в Донецькій області.

26 серпня на блокпості з боку «ДНР» моїх батьків затримали. Батька вивели з машини, а мою мати відвіз додому бойовик. Бойовики відібрали й машину зі всіма речами всередині, і телефон батька. Мати не могла зателефонувати батьку. Через знайомих вона дізналася, що його ув’язнили в Ленінському міському райвідділі міліції. Після допитів його планували відпустити, оскільки він пройшов так звану фільтрацію. Проте під час перевірки у його телефоні знайшли контакт із підписом «Ім’я контррозвідка».

Через це батько опинився на території заводу ізоляційних матеріалів в Будьонівському районі міста, де з 2010-го до 2014 року розташовувався артпростір «Ізоляція», а з 2014 року — свого роду концтабір, в якому проросійські бойовики незаконно утримували та катували людей. У підвалі заводу розташовувались маленькі кімнати, в кожній з яких утримували до 30 осіб. Батька двічі водили на розстріл — виводили у двір заводу та стріляли з автомата в його бік. Його регулярно били, катували, дубиною роздробили п’ятку. Людина, яка піддавала мого батька тортурам, — це Денис КуликовськийДенис Куликовський — проросійський сепаратист, у 2014–2018 роках — організатор, кат та керівник тюрми «Ізоляція», підпорядкованої «ДНР». У 2021 році Служба безпеки України затримала Куликовського в Києві. У 2024-му його засудили до 11 років увʼязнення. на прізвисько «Палич».

Батьку вдалося втекти з полону. Одного разу між кадирівцямиКадирівці — члени парамілітарних підрозділів, які служать президенту Чечні Рамзану Кадирову, зокрема діють у складі окупаційних російських військ в Україні. та проросійськими бойовиками трапилася суперечка зі стріляниною. Батько скористався цим моментом та заховався в каналізаційному зливі. Оскільки він працював у міліції, то добре знав промислову зону міста, де розташована ця тюрма. Без документів та предметів зв’язку, зі зламаною ногою він декілька днів пішки йшов полями. Найстрашнішим був перетин блокпоста сепаратистів. У цьому батькові допомогли місцеві рибалки. На щастя, бойовики не запитували їх про батька. Так він дістався підконтрольної Україні території, де йому надали першу медичну допомогу. Я досі пам’ятаю, як вперше після подій 26 серпня побачила батька в середині вересня. Він помітно схуд, а його тіло вкривали червоні, фіолетові та сині синці — свідчення перенесених тортур. На нозі був гіпс, бо п’ятка була сильно роздроблена.

З 2014 року моя родина більше не бувала на тимчасово окупованій Донеччині, адже одразу при перетині блокпоста «ДНР» є велика ймовірність потрапити «на підвал» або до тюрми як «предатели родины» чи «иуды Донбасса». У бойовиків є база даних «предателей родины», в якій є прізвища моїх батьків. Родинний будинок, що стоїть за три вулиці від Донецького аеропорту і за кілька кілометрів від Авдіївки, вже 11-й рік поспіль терпляче чекає, коли в його затишних кімнатах знову залунають голоси та сміх люблячої сім’ї.

Епілог

Історії п’яти поколінь моєї родини яскраво демонструють руйнівні наслідки імперіалістичних війн. Війни безжально ламають долі, обривають життя, знищують цілі міста і села, залишаючи по собі біль і порожнечу. Вони розбивають на шматки сім’ї, розкидують людей по світу, відбираючи в них не лише дім, а й саме відчуття належності до рідної землі. Так сталося з багатьма українськими сім’ями, які, пройшовши крізь дві світові війни, були змушені мігрувати територією Європи, поступово втрачаючи зв’язок зі своєю Батьківщиною. Війна стирає сліди минулого, позбавляє можливості спокійно згадати тих, хто був до нас, і заглушає голоси предків, які залишилися тільки у пам’яті. Кожна війна — це довічний шрам на історії народу, який нагадує, скільки було втрачено й скільки ще можна втратити, якщо не зупинити цей страшний цикл.

Останньою корінною жителькою Черкащини в нашій родині є моя бабуся, чиї предки проживали в цьому регіоні щонайменше протягом трьох поколінь, хоча сама вона майже все життя провела на Донеччині. Наступні покоління нашої родини, зокрема і я, народилися на Донеччині. Проте більшість свого життя я розлучена з рідною землею, адже змушена була залишити її, щоб вижити. Місце спочинку родини Погрібних, майже забуте кладовище біля шахти на тимчасово окупованій території Донеччини, є гірким нагадуванням про те, як війни можуть не лише розкидати родини далеко від рідного краю, але й позбавити їх можливості вшанувати пам’ять предків. Це кладовище — мовчазний свідок втрати зв’язку з рідною землею та поколіннями, які колись на ній жили.

Хочу подякувати архівно-музейному проєкту «НeпрОSTi листи» за допомогу у віднайденні листа Івана Арсенійовича Погрібного.