Цей проєкт присвячений найтрагічнішим сторінкам історії кримських татар — радянській масовій депортації 1944 року та сучасним російським репресіям.

Це розповіді не лише про самі події, але й про їхні наслідки, які досі відчувають ті, хто це пережив, або їхні нащадки. Для мене важливо зберегти пам’ять про ці трагедії, адже це не тільки частина кримської історії, а ще й мій особистий шрам на серці. Історії двох родин покажуть, як це — боротися за право бути собою.

Маю надію, що цей проєкт допоможе читачам краще зрозуміти культуру, біль і незламність кримських татар. Це урок, який ми повинні винести для нашого спільного майбутнього. Пам‘ятаймо, хто наш ворог.

Історія перша. 1944-й рік

Мій дідусь, якому вже за 70 років, має слов'янське ім’я та українське прізвище. Однак, етнічно він — киримли.

Киримли — це самоназва кримських татар, якою користується переважна більшість.

Депортація кримських татар у 1944 році суттєво вплинула на самоідентифікацію нашої родини. Ця подія залишила по собі страх повторних переслідувань, вигнання та смерті, який передається з покоління в покоління.

Моя прабабуся, Зарема Мірзоєва, народилася в 1931 році в Бахчисараї. У їхньому будинку мешкало 11 осіб: батьки, дідусь і дітвора. Родина жила скромно, але до початку Другої світової війни вела стабільне життя. Дідусь займався бджолярством, батько виготовляв скрипки, а мати доглядала дітей і господарство.

У 1942 році, після нападу Німеччини на Радянський Союз, батька прабабусі призвали до Червоної армії, і його відправили на службу в район Сталінграда (нині Волгоград, Росія). У 1943 році він отримав поранення, був комісований і повернувся додому до Бахчисарая. До свого ремесла він більше не повернувся, але став приділяти більше часу родині. Проте цей період спокою тривав недовго.

Методи

18 травня 1944 року дід моєї прабабусі відчинив двері й побачив перед собою людей у формі НКВС. Один із них одразу вдарив його прикладом автомата по ногах і наказав родині швидко збиратися. Не розуміючи, що відбувається, дід перепитав, за що отримав ще один удар — цього разу в голову. Мати з дітьми спостерігали за цим з вікна.

За словами мого дідуся, прабабуся згадувала, як у той момент їй захотілося покликати батька, який був на задньому дворі. Вона сподівалася, що той, маючи військовий досвід, зможе порозумітися із солдатами. Однак вона так і не наважилася це зробити — і, як з'ясувалося згодом, правильно. Навіть тих кримських татар, які до цього боролися з нацизмом, називали «зрадниками». Їхня подальша доля була невтішною.

Людей швидко вантажили в машини. Осіб із інвалідністю та дітей саджали на коліна іншим. Мати прабабусі кинулася шукати батька, щоб разом вирішити, як діяти далі. Повернувшись у хату, вони почали збирати найнеобхідніше: у хустки замотали горіхи та крупи. Прабабуся Зарема згадувала, як тримала на руках молодшого брата і ніби спостерігала за всім, що відбувалося, з боку, не до кінця усвідомлюючи реальність. Її вивели з цього стану плач і борсання дитини на руках.

Солдат НКВС вивів її із будинку, штовхнувши у шию. По дорозі до машини він дозволяв собі нецензурні висловлювання в її бік. Прабабуся Зарема казала, що їй пощастило — її посадили в одну вантажівку з матір’ю, братами та сестрами. Але це був єдиний плюс у ситуації. Люди в машинах не могли контролювати свої фізіологічні потреби, через що стояв сильний сморід, багатьох нудило. Що сталося з батьком прабабусі — невідомо, відтоді його ніхто більше не бачив.

Коли їх довезли до ешелону, людей почали виштовхувати з вантажівок. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали на місці. «Я побачила в цьому свій плюс: потім у вагонах було менше людей, завдяки чому їхалося легше», — згадувала прабабуся.

Саме перевезення залишило по собі жахливі спогади. Вагони смерділи худобою й були забруднені гноєм. Туалету не було, через що з часом умови ставали ще гіршими. Дорогою люди втрачали свідомість, а дехто помирав. Серед загиблих була і дворічна сестра прабабусі Зареми.

Кримських татар привезли до Костроми. Частину залишили там, решту відправили до Сибіру та інших віддалених регіонів Радянського Союзу. Мої пращури потрапили до селища Пристень у Курській області, що було нетипово для тодішньої депортації. За словами прабабусі, її з матір’ю та старшим братом поселили у барак, а молодших братів і сестер забрали.

Родина працювала переважно в колгоспах. Пізніше, коли мати зблизилася з наглядачем бараку, її з Заремою перевели на швейну фабрику. Старший брат прабабусі залишився працювати у колгоспі.

Прабабуся говорила, що мати не любила свого обранця, але точно любила її, свою доньку. Щоб забезпечити Заремі хоч якесь нормальне життя, мати змушена була терпіти постійні приниження і наругу. Завдяки її зусиллям прабабуся змогла пожити у відносному спокої й навіть зустріла свого майбутнього чоловіка — кримця, якому вдалося влаштуватися в нових умовах. За кілька місяців після знайомства, у лютому 1947 року, наречений допоміг прабабусі Заремі оформити документи для офіційного шлюбу. Їй «приписали» 3 роки, аби пару законно розписали.

Чоловік порадив прабабусі обрати слов’янські ім’я та прізвище, щоб у майбутньому уникнути переслідувань. Сам він вчинив так само, аби вижити. Відтоді Зарема стала Катериною Пономаренко, а після шлюбу взяла прізвище чоловіка — Костенко. Документи вдалося підробити завдяки товаришам чоловіка. Мій дідусь, їхній син, каже, що процедура оформлення документів була складна і тривала, адже обійти тодішні правила і не втрапити в халепу було нелегко.

Після одруження прабабуся з прадідусем переїхали до Лебедина у Сумській області. Проте за кілька місяців чоловік вийшов із дому і більше не повернувся. Прабабуся припускала, що його викрали «люди Сталіна» і покарали за махінації, які дозволили йому уникнути смерті під час депортації. Вона вважала це цілком логічним, хоча й сподівалася, що їм вдасться створити повну й дружню сім’ю.

Прадідусь так і не побачив народження свого сина.

Емоції/відчуття

Справжнє етнічне коріння моєї родини тривалий час залишалося прихованим через страх і біль, які довелося пережити моїм пращурам. Мій дідусь, який є оповідачем цієї історії, дізнався про своє походження лише у 27 років. Одного разу, відвідуючи свою матір, він натрапив на її щоденник зі спогадами. За його словами, записів було багато, однак, як тільки прабабуся завершувала черговий зошит, вона спалювала його разом зі сміттям на задньому дворі.

Щоденники знищувалися через постійний страх: що знайдуть і знову виженуть. У найгіршому випадку — уб’ють. Рідна мова поступово забувалася, оскільки її носійка свідомо обмежувала себе, боячись промовити хоча б одне слово неукраїнською. Вона дозволяла собі лише писати, ховаючи записи під кількома перинами.

Завдяки наполегливості й терплячості мого дідуся, йому вдалося дізнатися історію свого роду. Втім, народжений під українським іменем і прізвищем, дідусь усе одно сприймав своє справжнє походження як заборонену тему. Цю установку передала йому його мати.

Я вперше дізналася про свою етнічність у 12 років. Однокласник сказав мені: «Ти не схожа на українку — у тебе вузькі очі та широкі темні брови». Того ж вечора я запитала у дідуся за вечерею, чому ми не зовсім схожі на інших. Він відповів: «Насправді ми — кримці. Але нікому про це не кажи, бо знову прийдуть». Я тоді не до кінця зрозуміла, що він мав на увазі, але вирішила мовчати.

У 16 років я помітила, що в публічному просторі з’явилося багато історій про кримців, і почала глибше досліджувати це питання. Коли я запитувала дідуся про наше походження, він часто злився й не хотів говорити. На мою думку, через страх. Ми нерідко сперечалися, адже я не могла збагнути, як, живучи у незалежній Україні, можна продовжувати приховувати своє коріння. Мене лякала невідомість, що оточувала нашу сімейну історію. Однак тоді я ще не розуміла, скільки болю й страху пережила моя родина лише через те, що вони були «нерусские».

Зрештою я змусила себе бути терплячою до почуттів дідуся. Обережно, не кваплячи його, я поступово збирала історію нашої родини через його розповіді. З часом він став відкритішим у своїх спогадах, і в липні 2024 року я змогла скласти повну картину нашого родоводу.

Неймовірно, але щоб почути справжній голос наших пращурів, знадобилося вісім десятиліть.

Історія друга. 2022-й рік

Я — Айше (імʼя змінене з міркувань безпеки), кримська татарка. Мій рід — киримли, один з корінних народів Криму разом з караїмами та кримчаками. Мій дім завжди був у Криму. Я маю на увазі не просто будинок, а те, що є невід'ємною частиною моєї особистості, моєї культури.

Будинок нашої родини був не лише місцем проживання, а символом сімейної історії. Мої предки уникнули масової депортації кримських татар Радянським Союзом у 1944 році і продовжували берегти традиції нашого народу. Вони залишилися в Криму завдяки тому, що чоловіки нашої родини працювали на залізниці, займалися перевезеннями й забезпеченням логістики. Ми жили в селі Курганне Красноперекопського району, яке, за словами мого батька (Baba), до депортації називалося Qış Qara — «Чорна Зима».

У 2017 році мої батьки виїхали до одної з європейських країн. Спочатку поїхали мама (Ana) з молодшим братом, а згодом і батько. Ми підтримували зв'язок щодня, адже вони дуже переживали, що я залишилася в Криму сама. На той момент я заочно навчалася в Кримському інженерно-педагогічному університеті імені Февзі Якубова на спеціальності дизайну. Навчання йшло успішно: я була серед кращих студентів і співпрацювала з місцевими підприємствами. Мені здавалося, що попереду мене чекає багато можливостей, тому я вирішила залишитися.

Батьки наполягали на тому, щоб я виїхала, потім пропонували знайти хлопця, щоб жити не самій, що суперечило нашим традиціям. Але я вірила, що наш дім залишиться нашим і його не відберуть, як сталося з багатьма кримськими татарами у 1944 році.

У жовтні 2022 року, коли повномасштабна війна тривала вже майже рік, російський уряд посилив контроль у Криму. Я не надто хвилювалася, вважаючи, що сучасні методи управління будуть лояльнішими, ніж у минулому.

Методи

Однак ситуація почала змінюватися. Спочатку російські військові та чиновники відвідували нас під приводом перевірок. Ми спілкувалися на побутові теми, це виглядало невимушено. Але згодом їхні візити перетворилися на приховані допити: вони цікавилися, хто і де був, що бачив, чи не допомагав комусь. У листопаді військові стали поводитися агресивніше: заходили до будинків без дозволу, топтали городи, залякували, хоча часто намагалися це подати у формі жартів.

Тоді ж кримських татар почали масово викликати до військкоматів, а деяким надсилали анонімні листи з погрозами, расистськими образами та ненормативною лексикою.

23 листопада, пізно вночі, до нашого будинку увірвалися люди у масках. Вони перевернули все, шукали предмети, які вважали «забороненими» (національну або релігійну символіку, агітаційні матеріали, зброю чи вибухівку). В процесі вони ламали меблі та ображали мене, використовуючи принизливі слова.

Я добре пам’ятаю події тієї ночі. Російські військові змусили мене стати на коліна та поставили перед вибором: або я дозволяю їм жити в моєму будинку і стаю їхньою секс-рабинею, або співпрацюю, зливаючи інформацію про українські військові позиції.

Через сусідів, на яких росіяни також психологічно тиснули, вони дізналися, що моя родина проживала в цьому будинку поколіннями і навіть уникнула депортації 1944 року. Це, здається, викликало у них особливу ненависть. Вони говорили, що ми «занадто довго жили добре» і що тепер настав час «розплати». Погрози звучали жорстко: вони заявляли, що захоплять мій будинок і використовуватимуть його як перевалочний пункт, якщо я не погоджуся на їхні умови. На роздуми дали кілька днів.

26 листопада 2022 року російські військові знову увірвалися до мого будинку. Спершу мене вдарили стільцем по голові, а потім почали бити ногами по спині й животу. Один із них сказав: «До п’ятої ранку ти маєш зібрати речі й забиратися звідси, інакше ми будемо знущатися з тебе за всю твою рідню, яка жила тут весь цей час і уникала проблем».

Я зрозуміла, що звертатися до травмпункту може бути небезпечним, тому попросила допомоги в сусідів. Травми виявилися незначними, хоча фізичний біль і слабкість не дозволяли мені нормально пересуватися. Сусід Павло (імʼя змінено з міркувань безпеки) погодився допомогти та відвезти мене ближче до Сімферополя. Його старша донька збирала мені дорожню сумку.

Відчуття/емоції

27 листопада, близько пів на першу ночі, у мене почався сильний кашель, імовірно, через наслідки побиття. Але я на це не зважала — настав час покинути дім. Я попросила Павла трохи зачекати, бо морально було надзвичайно важко тікати зі свого ж будинку. Сиділа на подвір’ї, обхопивши голову руками. Відчувала, як пульсує рана під бинтом, і через втому не могла зібрати думки до купи. Всередині мене клубком перепліталися біль, ненависть і безсилля. Мене нудило, хоча це не було наслідком фізичних травм — це була реакція на лють і відчай.

Я не могла змиритися з тим, що ці люди не просто знехтували мною як мешканкою Курганного. Вони принизили й заплямували історію мого народу, нашу культуру, традиції й право жити у власному домі. Я впевнена, що була не єдиною, хто зазнав подібного ставлення у той період.

Коли Павло віз мене до Сімферополя, я не могла навіть заплакати. Всередині була лише ненависть. Вони зруйнували моє життя, забрали все, що було мені дорогим. Я відчувала себе вирваною з корінням із рідної землі й кинутою в невідомість.

Після приїзду до Сімферополя все розгорталося дуже швидко: обмін контактами, порадами щодо безпечних маршрутів. Я безмежно вдячна знайомим і незнайомим людям, які допомогли мені втекти з Криму. Усвідомлювала, що дівчина без документів і з «нерусской» зовнішністю одразу приверне увагу на кожному блокпості.

Я поставила собі чітку мету — вижити будь-якою ціною. Ніщо інше не мало значення.

Довгий час я ховалася у маминої колеги в Новочеркаську. Жила у постійному страху: боялася навіть жінки, яка мене прихистила. Я не виходила на вулицю, не купувала телефон, не заходила в соцмережі. Не довіряла нікому, хто ідентифікував себе як росіянин, навіть якщо ці люди щиро співчували чи намагалися допомогти. Саме думка про те, що мені доведеться подолати ще пів Росії, щоб вирватися за її межі, викликала нудоту.

Через чотири місяці перебування в Новочеркаську я вирушила далі. Батьки, зокрема Baba, організували мою подорож. Вони домовлялися з людьми по всій Росії, щоб ті дали мені тимчасовий прихисток. Baba оплатив мій спокійний виїзд з країни через знайомого, але досі не каже, скільки це коштувало. Усвідомлення того, що мої рішення змусили сім’ю переживати такі жахи, не дає мені спокою. Якби я послухала їх раніше, всього цього можна було б уникнути. Тепер я завжди раджуся з ними, перш ніж приймати важливі рішення.

У Росії я пробула понад рік. У січні 2024 року нарешті дісталася країни, де зараз проживаю. Це європейська країна далеко від Росії. Я працюю онлайн, орендую квартиру й знаходжуся поруч із родиною. Здавалося б, тепер все мало би бути добре.

Однак навіть у безпеці мене переслідує тривога. Я часто шукаю небезпеку там, де її немає, і постійно відчуваю себе настороженою. Парадоксально, але коли я була в Росії, цього не було. Я розуміла, що зрадники повсюди, і не очікувала безпеки. Тут, у безпеці, складається враження, що пазл не сходиться, ніби чогось бракує.

Я працюю з психотерапевтом, але поки що значного покращення не відчуваю. Очевидно, мені знадобиться ще багато часу, щоб відновитися.