Я ніколи не була в Криму. Цю мрію росія вкрала в мене, коли я ще дитиною слухала історії батьків про їхні пригоди на цьому таємничому півострові. Тоді, одного ранку в січні 2014-го, мама вирішила, що влітку ми все ж навідаємось туди знову — цього разу на такі бажані два тижні відпустки. А за кілька місяців з телевізорів і радіо загуділи про те, що росія окупувала Крим.

Поки Україна та віддані їй люди сьогодні, стікаючи потом і кров’ю, виборюють право на свою екзистенцію та володіння тими територіями, що по праву їм належатьЙдеться про межі території України, затверджені в 1991 році., я все ж мрію воскресити спогади моїх батьків, такі туманні й далекі для них, та вилити на цьому папері. Спитаєте, для чого? Для пам’яті. Бо допоки ми пам’ятаємо про український Крим, він залишається українським.

Травмована мати, чиє життя було схиблене на важкій праці, яку вона намагалася прищепити своїм дітям, та батько, що вчасно відсторонився від цієї жінки, змусили мене, третю дитину в цьому жахливо нещасливому, проте до нитки раціональному шлюбі, подорослішати значно швидше. Єдине, що тамувало біль тієї малої ще Мар’яни, котрій довелось із горя та розпуки стати жінкою у 20, — це чорні сукні, цигарки та трохи нічних розваг.

Я нарешті мала те трикляте самостійне життя (господи, як же воно тяжко давалось у тій постсовковій Україні 1990-х, яка вертілась у вічному хаосі та нестачі грошей), чорні шкіряні чоботи, сумку за перший аванс на роботі та червону помаду, що дівалась бог зна куди після кількох ковтків дішманського вина (іншого тоді й не було) та неглибоких затяжок «Отаману»Українська марка цигарок бюджетного цінового сегмента.. Тому я знову шукала вбиральню, щоб вже вкотре замацькати губи тією в’язкою субстанцією, яка, хай би ся впила, виглядала все ж незлецьки, і повернутись до столу з одноразовим посудом та веселощами.

Я знала, що він нарешті купив нову версію «Кодака», коли після трьох місяців заробітків в Італії мені нарешті прийшли фірмова італійська «чукуляда», ще якісь «цукєрки»Діалектні форми словосполучення «плитка шоколаду» та слова «цукерки», популярні в західних регіонах України. та кілька його фото з принтом Kodak royal paper на зворотному боці. На знімках Іван красувався на фоні пальми і явно вдавав із себе якогось «блатного тіпа» чи «брокєра». В зубах він затис сигарету, в руках мав телефон, а погляд ховав за сонячними окулярами. То був красивий знімок, за яким ховались піт та важкі намагання заробити хоч трохи грошви в тій Італії, де власник заміської вілли за звичкою тикав зі зневажливим «He’s from somewhere in russia…»Англ. «Він десь із росії». щоразу, як сусіди навідувались поцікавитись, звідки в нього он та «робоча сила», що шпаклювала, малювала, наносила ґрунтівку та виконувала ще зо 32930 різних функцій за мізерну плату. Надворі був 2001 рік.

А можна я не говоритиму нічого про те весілля? Бо в ті часи людям не вистачало грошей ні на що… Середньостатистичне українське весілля 2000-х — це намагання дотягнутись до європейського стилю з бюджетом, де кома тягнулася вліво на три, а то й на чотири нулі. Тому на ту грошву склепати щось людське було практично неможливо. Зирніть на фото. Там орендована фатинова сукня-копицяКупа сіна або соломи конусоподібної форми; використано для акцентування на пишності сукні., яку моя дочка вперто називає дуже красивою, костюм, який потім ще служив Іванові років 20, і група набундючених людей, що заздрісно спостерігають за дійством. Але ми любили одне одного, а все решта, як то кажуть, doesn’t matterАнгл. «Не має значення»..

В перший день КримПогодні умови, якість повітря та води, а також рівень сервісу в Криму на той час були значно кращі, ніж в інших курортних містах України, тому багато українських туристів обирали саме Крим за місце відпочинку. зустрів нас дощем. Я поховала свої купальники глибоко у валізу разом з надією на пляжний відпочинок, а Іван зі своїм підбадьорливим «може, розпогодитьсі» потягнув мене на прогулянку. Та ж хіба в Криму тільки море?

Наша «шпаківня» — саме так Іван називав місце, де нам випало провести медовий місяць, і тому я красномовно прозвала його «поетом», — привітно вигулькувала з-поміж всякої зелені. Як на мене, більш влучної назви цій місцині годі було і придумати. Це був ніби невеличкий теремок, навколо якого вився виноградник, а долі стелилася ще якась листва. До нього вели вузькі пришвартовані до дверей сходи, якими треба було дертись догори, що ще більше навіювало атмосферу дикої місцини. У той час за якесь житло в Криму домовлялись телефоном, що було еквівалентним оренді кота в мішку, тому ми, втішившись, що в будиночку наявні всі двері й вікна, помчали досліджувати місцевість.

Нас понесло в Нікітський сад, що розрісся на південному узбережжі Криму між селищем Нікіта та Чорним морем. Це місце видавалося нам раєм: таким світлим, чистим та доглянутим воно було. Згодом ми дізналися, що то не просто собі сад, а ціла науково-дослідна установа, одна з найстаріших у Східній Європі, яка налічує понад 30 000 видів різної рослинності (от тобі й Україна, яка без того триклятого Союзу «точно розвалиться», як гучно кричали наші західні сусіди). А ми собі цвіли й пахли, як і той садНікітський сад — ботанічний сад, заснований у 1812 році російським ботаніком шведського походження Християном Стевеном. Героїня твору помилково не вбачає в ньому мітку колонізації, позаяк з 1950-х років, особливо після передання Криму Українській Радянській Соціалістичній Республіці, садом опікувались українські ботаніки та ґрунтознавці. Коли герої твору відвідували Крим, сад був під контролем України й за його адміністрування відповідали українці. Герої захоплюються саме доглянутістю саду..

Іван жмурився у вічко «Кодака», а я у своїх мерзенно незручних туфлях стукотіла підборами по бруківці в пошуках красивого фону. Я клацнулася біля озера, на головній алеї та біля пальм. На мені до дідька незручні велосипедки, які сьогодні я ні за які гроші цього грішного світу не вділа б, майка та піджак. Ну і ще моя сумка — так, та сама краля за перший аванс. Сонячні окуляри сповзали на носа, проте в них я була іконою 2000-х, тому Іван, клацаючи мене знову і знову, невтомно повторював: «Мар’яно Василівно, ви бомба!»

Ми гуляли розкішними, просторими стежками саду і все ж не вірили, що це Україна, бо якщо припасти вухом до радіо чи телевізора, видавалося, що все пропало й загниває, тоді як Крим на моїх очах ніби воскресав після довгого совітського мороку.

Ми впивалися кримським вином та ароматами, одне одним, садом, морем, вітром, жили це життя в сонячних окулярах та за нагоди всміхалися в об’єктив «Кодака». Наші тіні повзали по пилюці, не в змозі витерпіти ту спеку. Ми були два мандрівні туристи, що досліджували Крим та його людей.

«Сонце!»
Промені лоскотали обличчя, ніби натякаючи, що вже слід прокидатись, а десь на фоні чутно було шарудіння Івана, котрий перебирав свої речі в пошуках пляжних рушників.
«Вставай! Йдемо плавати!»

Море зустріло нас німим шумотінням та гарячим піском. Опади, що зіпсували відпочинок багатьом, не дозволяли спеці ринути в місцину так швидко, і прохолодний вітерець ніяк не хотів покидати узбережжя. Ми валялися на піску, пильно вистежували ходячих «пахлава мєдовая» та, прихопивши із собою «Кодачок», знову взялися до знімків.

Під обід сонечко вже припікало сильніше, але для нас існувало тільки «зараз або ніколи». 20-годинна подорож потягом видалася ще тою пригодою, тому перед нами постало завдання зробити цей медовий місяць більш ніж вартим тих несусвітних мук через відсутність кондиціонера у вагоні та любителів варених яєць, що вони смакували ними всю ніч. От би заритись у цей пісок і не знати ні муки, ні горя, ні потенційних смутних проблем, що тягнуться довгою хмарою та холодять жили. От би вдаритись в узбережжя, розбитись як та хвиля і злитись із морем, а з наступним припливом знову обернутись хвилею, але вже з новим життям та новими помислами!

Наступного дня дощ знову не вгавав, натякаючи на подальші дослідження півострова, тому ми гульнули до Ластівчиного гнізда. Я знову тупцяла на своїх підборах вздовж дороги й роззиралась навколо. Споруда ця була величною, та вона не була Кримом. Розташований в селищі Гаспра, в підніжжі якого виднілись Гаспра-Ісар — руїни старого укріплення, а ген за небокраєм можна було угледіти гору Ай-Петрі (ну дуже вже ці назви були «російського походження»), цей палац був тільки по-царськи виточеною міткою колонізації посеред чужої йому земліЛастівчине гніздо — палац, що нагадує середньовічний замок, збудований 1912 року російським архітектором Леонідом Шервудом на замовлення барона Павла Штейнгеля, російського нафтопромисловця німецького походження. Як і Воронцовський палац, Ластівчине гніздо означене у творі міткою колонізації, позаяк ці будівлі споруджені впливовими представниками Російської імперії для позначення території Криму як своєї власності.. Ми попрохали якогось чолов’ягу клацнути нас тут і поспішно запитали, де неподалік можна купити трохи їжі. Так ми дізналися, що на околиці (хоч туди дуботіти було десь зо пів години) є ринок, де можна набрати собі всього.

Власники та власниці цього краю припрошували біля входу. Тут можна було знайти все і ще трішки більше. Кримські татари були втіленням самої тільки привітності: пригощали місцевими солодощами, розпитували, з яких країв нас сюди принесло, та ввічливо підказували дорогу. Чисті й охайні прилавки манили до себе пряними запахами та смаглявими обличчями, що простягали тобі всі дари цієї землі. Лише скуштуйте! Згодом казатимуть, що в Криму саме кримські татари були значною частиною і Помаранчевої революції, і Майдану, і УкраїниСеред громадян_ок материкової частини України, в їхньому оточенні та в медіа побутував міф, що в Криму мешкають тільки кримські татари та росіяни, які заселялись туди з 1944-го і до 1980-х років. Те, що там також проживає багато українців та українок, усвідомлювали не всі.. Тільки на цьому риночку ти міг пізнати той дух Криму, який не зродився, бо його депортувала росія в 1944-му, як я дізналася вже згодом. Той дух, що витав тільки в околицях і на ринках, бо тільки там мав змогу знову зацвісти. Той дух, що беріг свої традиції та звичаї, що прикипав до праці як та бджілка у вулику й знав, звідки чекати добра, а звідки — біди.

Я слухала їхні історії про Бахчисарай та Ханську мечеть і все здавалось таким далеким, чужим. Якщо вони є частиною нас, чому ж мені ніколи не розповідали про цей Крим? Про Крим з незвичними мечетями, що всотали в себе турецькі обряди, давньовізантійські орнаменти та добу Кримського ханства, про «чорне століття», про Номана ЧелебіджіханаКримськотатарський політичний і державний діяч. Перший муфтій (голова спільноти) мусульман Криму, Литви, Польщі та Білорусі, один з організаторів першого Курултаю (парламенту кримськотатарського народу) та перший голова уряду Кримської Демократичної Республіки, проголошеної в 1917 році. 1918 року був розстріляний більшовиками., про МеджлісПредставницький орган кримських татар, подібний до парламенту.… В них ховалося стільки історії. Чому в школі я чула тільки про Крим Воронцовського палацуПарадна резиденція російського дворянського роду Воронцових. Була збудована в XIX столітті за проєктом англійського архітектора Едварда Блора на замовлення Михайла Воронцова — російського графа, князя та генерал-губернатора територій, що нині є південними регіонами сучасної України. та Ластівчиного гнізда, і що було тим Кримом насправді? Чому його називають ознакою російської величі, коли навіть назви міст тут першочергово були геть не російські? Бо ж спочатку був Акмесджит, який лише згодом став Сімферополем. Чому мені цього не розповідали?

Найбільше кримським татарам боліло за депортацію. Вони могли про все говорити жваво, активно розводячи руками та всміхаючись засмаглими устами, але як тільки гриміло слово «депортація» в очах виднілася серцетрісьАвторський іменник на позначення розбитого серця, сумного виразу обличчя.. Неможливо було чути стільки жахливих історій, щоб хоч раз не здурити себе і не тицьнути на одну з них, мовляв, це вигадка, бо серце відмовлялося вірити в те, що з людьми могли так вчинити — так по-скотинячому спакувати в худобні вагони й вислати в чужий край.

Як же жмякало, трусило та заливало холодною водою від тих історій півострова, що здавався таким далеким! А в голові зринали спогади про депортацію наших родин, ніби перед обличчям одна картина, їй-богу. Одна кара, один біль, одна розпука на двох. Ох, не хотіла я ріднитись у цьому. Я не знала їхньої мови, традицій, звичаїв, але ділила з ними одне горе…

Ми зачудовано слухали історії Медіне, місцевої кримської татарки, яка зі своїм чоловіком мала у власності невеличке кафе поблизу нашого пляжу. Саме вона розповіла нам про всі ті страшні речі, поміж тим припрошуючи скуштувати ще щось. Ну куди ж без цього.

Дорогою назад до нашої шпаківні нам вже не кортіло говорити. В кожного кипіло в голові своє. Я пригадувала розповідь про свого дідуся, якого нацисти вивезли як примусового робітника до Німеччини в 1941-му. Іван згадував, як його бабусю радянська влада депортувала на Сибір у 1945-му. З того часу від них не мелькнуло ні слухом ні духом, як нам переказували вже наші батьки. Чи це єдина наша спорідненість з цим півостровом і з цими людьми? І як ні, то що тоді ще?

Наступного дня, поховавши всі надії на те, що колись випаде ще нагода віддатись Чорному морю і, розпростерши руки і ноги, похитуватись на хвилях, ми подались на ще одну екскурсію, цього разу вже до Воронцовського палацу. Біля входу нас вже очікувала група нетерпеливих туристів та місцевий екскурсовод — худорлявий, рослявий чоловічок з невеликими вусиками та золотим зубом, що сліпив мене щоразу, як його власник всміхався кутиком рота.

«Підкажіть, будь ласка, а як довго триватиме екскурсія?»

Зачувши нашу українську, панянки в панамах витріщились на нас, ніби ми були не з цієї планети.

«Гдєта час», — відповів не менш здивований екскурсовод.

«А ви са Львова?» — гмикнула до нас одна з жіночок у крислатому капелюсі.

«Ні, з Івано-Франківська», — відповіла я.

Воронцовський палац. Ще один відбиток колоніальної політики росії, де розважалося три покоління графів Воронцових. Тут, в Алупці, вони вирішили звести будівлю, що прославлятиме їхню «велич», водночас руйнуючи багато садиб кримських татар, що проживали на цій території.

Над ним старою пророчицею височіла Ай-Петрі, що пам’ятала, кому належить ця земля і хто нагородив її цим ім’ям. Три покоління Воронцових бавились у своєму палаці при горі Ай-Петрі, напевне ніколи й не втямивши, чому вона зветься так. А вона милувала їхнє око, вкривала від палючого кримського сонця й одному богу тільки відомо як не зсунулась на них страшним насипом-прокляттям за все те, що вони зробили з її народом. Поки наш екскурсовод промовисто розводив про Воронцовський палац як символ «рускава вєлічія», я мовчки споглядала за горою, а в голові гуділо одне й те ж питання: «То який Крим є справжнім? Крим з Воронцовським палацом чи з Ханським палацом? З російською величчю чи глибокою спадщиною Кримського ханства?»

Після екскурсії паняночки, частина з яких прибула «з пітєра», а частина — «з маскви», стали розпитувати екскурсовода, що сам, як виявилось, перебрався до Криму з Тюмені ще у 1980-х, як живеться зараз у Криму, коли його «віддали на поталу цій Україні».

«Сложна, — краєм вуха зачула я, — щас же ета татарйо панаєхала, трєбуют шота. Жильйо єм давай. Кашмар».

«Вони вимагають житло, яке колись у них відібрали», — холодно відрубала я.

«Шо ви такоє гаварітє? Ані же прєдатєлі. Ані за фашистамі пашлі. Крим нікагда нє бил їхнім. Гляньтє на дварєц. Ета прімєр таво, што Крим всігда бил сімвалам рускава вєлічія!…» — вже зійшовши на крик, екскурсовод в агонії махав руками, тицяючи на палац.

«Для того, щоб насадити на Крим дух “рускава вєлічія”, ви депортували його справжній дух», — подумала я, але не стала нічого казати. Ми перезирнулись з Іваном і спокійно подалися собі геть.

Того дня я пригадувала свої шкільні роки, які припали саме на 1990-ті. Пригадувала відсутність книг та конспекти вчительки з історії, які вона їхала добувати в Івано-Франківськ. Сьогодні важко собі уявити навчання без підручників, але тоді це було нашою реальністю. Чи це саме причина того, чому я геть нічого не знала про Крим, його корінні народи, його історію та найголовніше — його зв’язок з Україною?

Ввечері ми знову заглянули до Медіне, замовили трохи фултуТрадиційний кримськотатарський десерт з листкового тіста з яблуками (або гарбузом) та волоськими горіхами. з морозивом та мовчки спостерігали за морем. На фоні виднівся мінарет місцевої мечеті, а попри берег мирно пропливав невеличкий корабель із синьо-жовтим стягом. Тоді це була єдина річ, що пов’язувала Крим та материкову Україну в моїй голові, але я вже точно знала, що це не так. Насправді цей півострів ховає в собі ще стільки спільних знамен з Україною, що годі й збагнути. Нам ще стільки потрібно дізнатись про те, як він живе і чим дихає. Слід тільки почати своє невелике польове дослідження і перед вами відкриється неймовірний вимір одного з корінних народів України — кримських татар, вічних володарів Криму.