Російську війну проти України вже назвали найбільш документованою війною у світі: новини, фотографії та відео зʼявляються щодня. Усна історія стала одним з методів документування подій, а також методом зробити українські голоси почутими. Однак багато тих, хто працює з усною історією, вимушені звернути увагу на самих себе, аби відрефлексувати власний досвід сьогодні, в часи екстреми.

1–3 червня у Львові пройшов симпозіум “The Most Documented War. Symposium for Documentation and Archiving Initiatives”, організований Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Більш ніж сто учасників ділилися своїм досвідом роботи з памʼяттю про російську війну проти України — більша частина проєктів присвячена записам свідчень про війну та російські воєнні злочини. Теми різнилися: від свідчень подій у Бучі та досвідів людей з особливими потребами під час війни до історій дорослішання та народження дитини у воєнний час.

За даними, які були опубліковані на основі конференції “Language and War” у Ганновері, Німеччина, від початку повномасштабного вторгнення було створено 109 проєктів, повʼязаних з усною історією російської військової агресії. Для порівняння, ще у 2013 році дослідниця Гелінада Грінченко зазначала, що усна історія тільки розвивається як суто академічна дисципліна і дозволить у майбутньому включити в шкільний силабус досвіди пережитого насильства минулого. Окупація Криму та початок війни у східній частині України суттєво пожвавили цей процес, привертаючи все більше уваги до усної історії як методу документації подій.

Усна історія в часи війни

За зазначеними вище даними, більша частина проєктів (69%) були започатковані в Україні. Вони продовжують свою роботу, попри постійну небезпеку обстрілів з боку Росії, проблеми з електропостачанням та інші наслідки війни.

Команда “Після тиші” під час запису. Cело Княгининок, Волинська область, 2022 рік

Громадська організація “Після Тиші” працює над записом свідчень з 2021 року. Під час повномасштабного вторгнення вони не лише продовжили роботу з запису свідків Голокосту, Другої світової війни та репресій, але й розпочали проєкт “24.02: Life After”. Проєкт документує історії людей, чиє життя змінилося після лютого 2022 року. Анна Яценко, членкиня організації, розповідає: “З початком повномасштабного вторгнення ми не знали, чи продовжимо нашу роботу взагалі. Ми займалися волонтерством, друзі та знайомі часто приїжджали до нас, у Львів, як у прихисток. Вони розповідали нам свої історії евакуації й те, що переживали. І ми подумали, що цей досвід варто задокументувати. Ми називали ці записи розмовами, а не усноісторичними інтерв’ю.” Однак з часом робота над проєктом зупинилася: “Багато людей почали відмовлятись та знецінювати свої історії.” Сьогодні “Після Тиші” продовжує свою роботу з запису свідків екстремального насильства XX століття. “Ми не додаємо у питальник питання про теперішній час. Та люди розповідають про те, як вони переживають сьогоднішню війну, — розповідає Анна. — Обстріли дуже ускладнили нашу мобільність (...) Оповідачі можуть бути в постійній небезпеці, їхнє здоровʼя погіршується. Усе частіше ми змушені переносити або скасовувати запис.” Робота у постійній небезпеці стала реальністю для українців, і в “Після Тиші” впевнені у важливості продовження документування злочинів XX століття, щоб “сучасна Росія не уникла покарання”.

Команда "Після тиші" збирає історії людей, депортованих до Сибіру в 1950-х роках. Село Цуцилів, Івано-Франківська область, 2023 рік

Українські голоси за кордоном

Багато проєктів були започатковані поза Україною: Польща, США, Швеція, Німеччина, Чехія тощо. Інтерес за кордоном викликаний необхідністю нарешті почути українські голоси — тому українських дослідників сьогодні запрошують “відкривати” Україну там. Ліза Сівєц — дослідниця, яку запросила для роботи команда Меморіалів Гестапокеллер та Августашахт в Оснабрюк, Німеччина. Разом вони працюють над проєктом, що був підтриманий благодійною організацією “Terre des Hommes. Germany”. “Ідея виникла одразу після повномасштабного вторгнення, і команда [в Оснабрюці] почала шукати людей з України в цей проєкт”, — розповідає Ліза. Вона записала 30 інтервʼю з молодими людьми від 15 до 25 років, документуючи їхній досвід дорослішання в часи війни. У майбутньому ці інтервʼю будуть представлені для дослідників на сайті Меморіалів Гестапокеллер та Августашахт.

Як стипендіатка Єврейського музею у місті Аугсбург, я працювала разом з місцевою командою над виставкою “Голоси: Мозаїка українського єврейського життя”, що була створена за ініціативою директорки музею, Кармен Райхарт. Ідея була схожа — відкрити для німецької аудиторії єврейське життя в Україні. Як результат, ми спільно з українським колегою Андрієм Шесталюком створили виставку на основі усноісторичних інтервʼю з представниками єврейської громади України пʼятьма мовами: українською, німецькою, англійською, польською та російською.

Запис розмови з Софією Таубіною, членкинею єврейської громади міста Аугсбург (родом із Херсона). Єврейський музей, Аугсбург, 2022 рік

Однак дослідницька робота за кордоном часто створює нові виклики для українців: “Я єдина українка в команді [в Оснабрюці], — розповідає Ліза. — Іноді я почуваюся ізольованою: вони [колеги] просто не розуміють мене, це не їхня війна і не їхній біль. Ідея проєкту дуже крута, але мені на роботі не вистачає партнера, якому було б так само небайдуже, і якому не треба було б пояснювати очевидні речі про Україну.” Відчуття ізольованості та брак розуміння — це те, з чим стикаються українці, які з початком війни почали своє життя за межами України. Це може впливати й на саму роботу, особливо коли вона стосується усної історії, що повʼязана зі схожими досвідами інших українців. Серед текстів інтервʼю, над якими я працювала в Аугсбурзі, була історія жінки, яка виїхала з мого рідного міста Донецька. Мені доводилося часто робити паузи, щоб тримати власні емоції під контролем і змогти опрацювати матеріал. Ретравматизація може бути небезпечною проблемою, яку непросто подолати самостійно.

Рефлексія та осмислення

Усна історія сьогодні — це лише частина роботи, яку роблять українці, щоб зберегти свідчення війни та розкрити їх тим, хто хоче знати та розуміти більше. Науковці, які знаходять у собі сили та/або мають можливість працювати, стикаються з викликами, які нам ще належить подолати. Проте українські дослідники вже намагаються осмислити свій важкий досвід. Докторка Наталія Отріщенко, соціологиня і дослідниця Центру міської історії у Львові, працює над книгою, яка має на меті осмислити досвід дослідників і запропонувати методологічні поради тим, хто документує досвід війни, зокрема у форматі усної історії. Докторка Отріщенко описує свою книгу як запрошення до роздумів і дослідження практик збору, збереження та публікації розповідей очевидців під час війни.

Повномасштабна війна поставила перед українськими дослідниками виклики, які ще мають бути осмислені та розв’язані. Усна історія в Україні пройшла довгий шлях: від невеликих академічних проєктів до документування досвіду війни та потреби в українських голосах за межами країни. Однак сьогодні багато дослідників мають звернути увагу на самих себе, щоб обміркувати власний досвід і знайти найбезпечніший спосіб роботи в екстремальних умовах.