На стіні у будинку моєї прабабусі, Ольги Михайлівни Тригуб (Дацько), висить портрет молодої жінки. Ніби ікона, він огорнутий вишитим рушником. Жінка на ньому — її рідна сестра, Дацько Євдокія Михайлівна, — моя двоюрідна прабабуся, яку я ніколи не бачила на власні очі і з якою ніколи не познайомлюсь. Дуня (так називали Євдокію в родині) померла понад 80 років тому, під час Другої світової війни, і все, що залишилось у пам’ять про неї — це декілька світлин, документи, її улюблена хустина та уривчасті спогади молодшої сестри. Прабабуся Оля часто розповідала мені про життя і смерть Євдокії, але, на жаль, вона знає про це вкрай мало. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди розуміла, що хотіла б познайомитися з Дунею, однак єдиний спосіб зробити це зараз — спробувати дізнатись трішки більше про її життя через речі та спогади, що залишились.

Портрет Дацько Євдокії Михайлівни у будинку її молодшої сестри, Ольги Михайлівни Тригуб (Дацько). Село Квітки, серпень 20231 року

Дитинство у Квітках

Дацько Євдокія Михайлівна народилася 17 березня 1921 року у селі Квітки Київської губернії УСРР (зараз це територія Черкаської області, Україна). Її батько, Дацько Михайло Федорович (1895 р. н.), та мати, Лантух Євфимія Аврамівна (1898 р. н.), одружились 18 вересня 1919 року.

Дацько Михайло Федорович, приблизно 1920-ті роки, та Дацько (Лантух) Євфимія Аврамівна, 1950-ті роки. Світлини з родинного архіву

У родині Євдокія була найстаршою, далі була Ольга (1926 р. н.), а потім Володимир (1939 р. н.), який помер від коклюшу через 8 або 9 місяців після народження. Зі слів прабабусі мені також відомо, що у її батьків була ще одна донька, Ганна, але, імовірно, вона померла відразу після народження, і більше про неї нічого не відомо.

Дацько Євдокія Михайлівна (праворуч) з молодшою сестрою Дацько Ольгою Михайлівною (по центру) та сусідським хлопчиком, підписаним як Шура (ліворуч), 1927 рік. Світлина з родинного архіву

Народження в українському селі на початку XX століття одразу приносило кілька великих викликів, і дитинство Дуні у Квітках не стало винятком. У 1923 році у селі, попри спротив його жителів, встановили радянський режим. Згодом у Квітках, як і в інших українських селах, нова влада почала здійснювати політику колективізації — примусового об’єднання окремих селянських господарств у великі колективні, що мали підпорядковуватись державі. У селі організували два колгоспи: імені К. Є. Ворошилова, голови радянського військового відомства у 1925-1940 роках, та імені 2-ї п’ятирічки. За спогадами прабабусі, до колективізації її родина мала землю за селом та біля будинку, а також тримала худобу. Завідувачка місцевого музею Цьоменко Лариса Петрівна записала ці спогади для книги “Село Квітки і квітчани: сторінки людської пам’яті”:

Землі нашої родини знаходились у трьох місцях невеликими кусками, десь до трьох гектарів всього. Біля хати було 70 соток, кусок був під глущанським лісом — там увесь час сіяли пшеницю. Пам’ятаю, як ми із сестрою носили туди батькові їсти, а у проваллі лежав скелет кінської голови, і щоб я не плакала, що втомилася, сестра мене лякала, що він женеться за нами. І кусок на Піщаному, де тепер побудовані ферми, там сіяли жито. Мали корову, яка пропала від сибірки [гострого інфекційного захворювання], коня і весь реманент для обробітку землі: плуг, борони, косарка, молотарка, віялка... Мати дуже довго не хотіла вступати до колгоспу і віддавати землю. У нас забрали землю, коня і весь реманент, як тільки батько вступив до колгоспу.

Далі був Голодомор, який родина змогла пережити завдяки тому, що мати пекла млинці з акації, липового цвіту або лободи. Прабабуся розповідала мені, що іноді її мати домішувала до таких млинців трішки борошна, яке батькові вдалось закопати на городі. Деякий час ще була корова, молоко якої дозволяло урізноманітнити раціон:

Із акації, з липового цвіту, з лободи пекли оце такі млинці. Ми, дівчата, прозвали на ці млинці “хватопеки”, ну моя мама трошки лучче їх пекла, цю “хватопеку”, трошки більш борошна мішала, а то даже і якийсь хліб придумає спекти. Там багато всякої бурди, шо я оце назвала, але таки на хлібину похоже. І от мама оце хліба одріже кусочок мені, а чашка велика, череп’яна, наливає мені в чашку молока, і сідай, каже, і їж. Я тулю той кусок хліба до тієї чашки, чашка велика, а хліба укусю, а він меншає, і мама кричить на мене: “Голю, кусай хліба менше, молока пий більше”.

Внаслідок голоду 1932–1933 років у Квітках, за різними підрахунками, загинуло близько 600 жителів. Прабабуся пригадувала, що від голоду тоді помирали цілі сім’ї, де було по п’ять чи більше дітей. Люди помирали у своїх будинках та просто на вулиці, де їхні тіла лишались ще протягом деякого часу. Вона також розповідала, що батьки забороняли їй та Дуні виходити з дому з міркувань безпеки, бо у селі ходили чутки про випадки канібалізму. У родині Дацьків було всього 4 особи, і я припускаю, що певною мірою це також допомогло їм залишитися в живих.

Близько 1934 року батька Михайла засудили на 5 років за крадіжку колгоспного проса. Цим епізодом прабабуся також поділилась у спогадах для книги про квітчан:

Він [батько] разом із сільськими чоловіками возили зерно у Корсунь на заготпункт і там розібрали по кишенях мішок проса. Батько взяв найменше, але всю провину за крадіжку взяв на себе, тому що в нього була найменша сім’я. Покарання відбував у Сибірі, трелював лістрелювання лісу — збір, очищення та транспортування дерев.

Коли батька ув’язнили, мати була вимушена тяжко працювати у колгоспі, щоб хоч якось прогодувати родину. Дуня й Оля часто лишались вдома самі, тому найбільш пам’ятним моментом із того часу для моєї прабабусі був той, коли вони з сестрою ходили до тітки, Ціон Мотрі Аврамівни, — рідної сестри матері, яка жила на іншому кутку села. Одного разу вона подарувала племінницям вишиту сорочку, яку Дуня одягала для виступу з самодіяльним колективом у Квітках, а Оля після війни вбиралась у неї на власне весілля. Вдома збереглась світлина, на якій Євдокія одягнена у цю сорочку якраз для виступу на сцені. Сорочку також зберегли, і зараз це наша родинна реліквія.

Дацько Євдокія Михайлівна (ліворуч) з подругою Ільченко (Микитенко) Ганною Іванівною під час участі у самодіяльному колективі у Квітках, приблизно 1930-ті роки. Світлина з родинного архіву

Попри складне дитинство, Євдокія Михайлівна змогла закінчити місцеву школу. За спогадами прабабусі, навчалась Дуня 7 або 8 років, мала хист до науки, добре вміла читати, писати та мріяла вивчати медицину. На жаль, прабабуся Оля мало що пам’ятає про сестру у той період, але ось такий епізод їй все ж вдалось пригадати:

У школі вона вчилась гарно. Не хватало своїх книжок уроки проводить, то вона з подругами збиралась і проводила уроки. А подруг у неї було багато, ще й, головне, старших неї. Тоді з книжками трудно було, не хватало книжок у дітей, то вони збирались гуртом і у нашій хаті, завжди вона збирала своїх подруг, хоч і старші вони, але її дуже поважали всі — і старші, і менші, така вона дуже доброзичлива була, шо красою вона приваблювала та ще й характер у неї був гарний, вона любила дуже компанію велику.

Школа у селі Квітки, 1937 рік. Світлина з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Ф-878

Бажання Євдокії вивчати медицину видалось мені цілком зрозумілим, бо її батько, мій прапрадід Михайло, у селі був знаним костоправом. Цього мистецтва він навчився у свого дядька Григорія Гриненка. Професійної підготовки прапрадід так і не здобув, але добре розумівся на структурі людського організму, знав кожен суглоб та з легкістю міг вправити зламану кістку. Дуня й Оля часто були свідками того, як батько, ніби чарівник, ставив зламаних людей на ноги. Прабабуся Оля пригадувала, що найбільше Євдокія хотіла бути як батько та лікувати людей:

Вона страшно хотіла у медичне і вона страшно настойчєва була. Як вона оце схотіла зробить, так вона його зробить, а як не схоче, то ніяка просьба не вговорить.

Наполегливість та сильне бажання допомогли Євдокії влаштуватись на роботу у лікарню у сусідньому місті Корсунь, і на цьому її квітчанське дитинство закінчилось.

Навчання у Корсунській школі медсестер

Коли у 1939 році німецькі війська вдерлись до Польщі, Євдокії вже виповнилось 18 років. З 1 липня 1939 року вона почала працювати санітаркою у Корсунській лікарні, про що мені стало відомо завдяки збереженій трудовій книжці. І хоч цей запис стоїть там першим, я припускаю, що працювати вона почала значно раніше. 13 листопада 1939 року Євдокія Михайлівна вступила до Товариства Червоного Хреста УРСР і тоді ж увійшла до Корсунської профспілки медпрацівників, про що свідчать членський квиток Товариства та облікова картка члена профспілки.

Перша сторінка членського квитка Товариства Червоного Хреста УРСР Дацько Євдокії Михайлівни, виданого 13 листопада 1939 року. Документ з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Д-6450

Картка учасника профспілки Дацько Євдокії Михайлівни. Документи з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Д-6449

Імовірно, восени того ж року Євдокія почала навчатись у Корсунській школі медсестер на вечірньому відділенні. Отримати доступ до навчання для вихідців з села у той період було вкрай важко, але зі вступом їй допомогла Ганна Стеценко, сестра українського композитора Кирила Стеценка, яка була сусідкою і знайомою батька Дуні Михайла. Ганна була одружена з корсунським лікарем, і в помешканні цієї родини Дуня проживала, поки навчалась у Корсуні. Прабабуся стверджує, що навчалась її сестра 3 роки, проте після дослідження документів я можу припустити, що навчання на медсестру тоді тривало рік. З довідки про закінчення школи видно, що Євдокія навчалась добре та закінчила школу 15 листопада 1940 року.

Дацько Євдокія Михайлівна під час навчання у Корсунській школі медсестер, кінець 1930-х років. Світлина з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Ф-12304
Довідка про закінчення Корсунської школи медсестер, видана Дацько Євдокії Михайлівні 15 листопада 1940 року. Документ з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Д-6447

Навчання відбувалось без відриву від роботи, тому паралельно Євдокія Михайлівна продовжувала працювати у Корсунській лікарні, про що свідчать два записи у її трудовій книжці: з 16 грудня 1939 року — реєстраторкою, а з 18 лютого 1941 року — медсестрою.

Трудова книжка Дацько Євдокії Михайлівни. Документ з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Д-6449

Дацько Євдокія Михайлівна (у нижньому ряду ліворуч) з подругами Тетяною Квіткою (у нижньому ряду праворуч), Катериною Дмитриченко (у верхньому ряду ліворуч) та подругою, ім’я якої не встановлено (у верхньому ряду праворуч), під час навчання у Корсунській школі медсестер, 1939 рік. Світлина з родинного архіву

Дацько Євдокія Михайлівна (стоїть) з однокурсницею Тетяною Квіткою під час навчання у Корсунській школі медсестер, 19 жовтня 1940 року. Світлина з родинного архіву

Маму і сестру Дуня навідувала часто, чи не кожної неділі пішки приходила з Корсуня до Квіток (це близько 20 км) та завжди приносила невеличкий подарунок для молодшої сестри. Прабабуся Оля поділилась зі мною епізодом, як під час одного такого візиту сестри вкрала у неї червону стрічку, яку Дуні дала подруга для виступу на сцені. Євдокія довго не могла знайти стрічку, доки не здогадалась, що її забрала саме Оля. Проте коли це з’ясувала, то на сестру не ображалась та не сварилась:

Вона вобше була дуже добра, дуже добра була сестричка для мене. Я для неї була противніша, я все командувала, шоб було так, як я захочу, ну вона мусіла підчиняться.

Дацько Євдокія Михайлівна (ліворуч) з молодшою сестрою Дацько Ольгою Михайлівною (праворуч), 1930-ті роки. Документ з фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, Ф-12305

У 1939 році з ув’язнення повернувся батько Михайло. Того ж року Євдокія познайомилась з майбутнім чоловіком — військовим Фесуненком Андрієм Павловичем. Він був родом з Корсуня, але проходив службу на території сучасної Івано-Франківської області, яку вже на той час зайняли радянські війська. Тієї зими Андрій саме навідував батьків, бувши у відпустці. Андрій Павлович та Євдокія Михайлівна одружились наступного року та згодом переїхали до тоді вже радянської Коломиї, де він проходив службу:

І там одного разу показався воєнний, і він став до неї прохажувать. Прохажував, прохажував до тих пір, пока він її не уговорив за його виходить заміж. І так батько запрягає коні, садове доцю у віз той і везе у Корсунь уже з її лахміттям, яке там у неї було, яка там тоді годижина була, дуже скупо, але ж таки своє було. І вони, як одвіз він її, і тут вони розписались, і поїхали у город Івано-Хвранківськ.

Далі у трудовій книжці є запис, що з 20 травня 1941 року Дуня почала працювати медсестрою у дитячому садочку міста Коломия.

Короткий коломийський період

Після від’їзду Євдокія часто писала листи додому, розповідала про сімейне життя, про роботу, надсилала подарунки для молодшої сестри. З цього короткого періоду її життя у родинному архіві є світлина Євдокії та Андрія 1940 року, ймовірно, зроблена в Коломиї.

Дацько Євдокія Михайлівна з чоловіком Фесуненком Андрієм Павловичем у Коломиї, 1940 рік. Світлина з родинного архіву

Покинувши рідну домівку, Дуня тоді не знала, що більше ніколи не побачить батьків та сестру. Близько 1941 року батька Михайла разом з кількома іншими чоловіками з Квіток забрали на будівництво укріплень у Москву, а згодом на фронт. Після війни батьки розлучились, і Михайло Федорович повернувся до Москви, де одружився і жив до своєї смерті разом з новою родиною. Молодшу сестру Ольгу у серпні 1943 року забрали на примусову роботу до Німеччини, мати тоді залишилась одна. Сама ж Євдокія після одруження навіть не встигла змінити прізвище, адже 22 червня 1941 року нацистська Німеччина вдерлася до Радянського Союзу і вже наступного дня як військовозобов’язану її мобілізували до роботи у військовому евакогоспіталі №2633:

“Вона дуже хотіла на фронт попасти, вона дуже хотіла лікувати солдатів”, — пригадує прабабуся.

Останній запис у трудовій книжці Євдокії Михайлівни від 23 червня 1941 року такий: “Звільнена за власним бажанням у зв’язку з від’їздом”.

Евакогоспіталь №2633

Працюючи у госпіталі, Дуня писала сестрі листи, у яких розповідала про велику кількість хворих та поранених солдатів:

У мене другий раз така очередь больних, шо, каже, і чаю нема коли попить. Ранітих багато поступало. А що ше? Оце я писала: “Коли у тебе буде дитинка?” А вона написала: “З дітками пока підождем”, отакий мені отвіт дала. Та й підождали, поки її й поховали...

З того періоду вдома також збереглось одне фото Євдокії 1942 року, хоча я припускаю, що воно могло бути зроблено раніше. Світлину вона надіслала польовою поштою госпіталю, коли вже була на фронті. Скоріше за все, цей знімок був останнім у її житті. Листи, на жаль, не збереглись.

Дацько Євдокія Михайлівна, 1942 рік. Світлина з родинного архіву

Госпіталь пересувався територією СРСР і у 1943 році дійшов углиб країни — до російського міста Камишин (тоді Сталінградська область, РРФСР). Навесні 1943 року там спалахнула епідемія тифу серед поранених радянських військових. Євдокія Михайлівна виконувала обов’язки старшої медсестри й була єдиною, хто взявся доглядати хворих солдатів:

Одна вона захотіла доглядать хворих солдат. Там же ж їх були медсестри, ніхто не схотів. Одна, каже, не хочу вмірать, у мене є чоловік-інвалід. Одна сказала: “А у мене дитина вдома, я не хочу вмірать”. А вона [Євдокія] каже: “А у мене нема нікого, ні дітей нема, ні чоловіка нема”.

Про долю чоловіка Євдокія Михайлівна нічого не знала. Серед її документів, що зберігались всі ці роки у нашій родині, мені трапилась непримітна поштова картка. У ній йшлося про те, що на запит Євдокії про місце перебування її чоловіка від 31 березня 1942 року відповіді надано не було. Можливо, вона думала, що чоловік загинув.

Євдокія захворіла на тиф у квітні 1943 року на 22-му році життя. У довідці, яку було видано Міністерством оборони СРСР, йдеться, що 1 квітня медсестра Дацько Євдокія Михайлівна прибула на стаціонарне лікування, їй було надано госпітальне утримання, проте вже за два тижні вона померла. Ось як прабабуся Оля описала смерть своєї сестри:

Вона з тіфу дуже страдала, велика температура, горіла вона. Вона знала, що вмре. Знала, що від тифу вмирали люди постійно. У кого серце крєпше, то довше поживуть, а у кого ні…, а вона таки пішла доглядать. А у неї слабе серце було, вона дуже була загружена отими больними, перев’язками. Оце пише: “…та медсестра — до неї один або два на перев’язку, а у мене ціла черга”. Вона так лагідно относилась до тих ранітих, давала полегшення їм при перев’язці, і до неї була очередь. Була у неї якась така душевна любов до людини, від якої полегшення було, вона старалась робить їм це полегшення.

Довідка з інформацією про смерть Дацько Євдокії Михайлівни. Документ з об'єднаної бази даних “Память народа” (нині заблокована в Україні через фінансування Міністерством оборони Росії, відповідальним за військову агресію)

З розповідей медсестер, які працювали з нею, нам відомо, що похована Євдокія на кладовищі біля госпіталю, там же їй встановили пам’ятник:

Вона знала, що тут її й поховають. Але вже послєднє время була без сознанія. І оце вона сильно хотіла, щоб “моїй сестричці передали цього платка”, ну то вони й привезли… Троє платтів шовкових були — ні одного не вернули, забрали собі дівчата ті красіві такі плаття, а оце платок вернувся. Ну, главне шо знаємо, де вона похована. Далеко, дуже далеко…

“Платок”, про який згадує моя прабабуся, вона досі зберігає вдома у пам’ять про сестру — це ще одна наша родинна реліквія.

Життя після війни

Після закінчення війни Євфимія Аврамівна дочекалась додому лише одну доньку: Ольга повернулася з Німеччини у 1945 році. Повідомлення про смерть Дуні мати отримала у 1944 році та згодом була викликана до Дніпропетровська (зараз місто Дніпро, Україна), де тоді перебував госпіталь. Тоді ж вона дізналася подробиці смерті Євдокії від її подруг по роботі, забрала її улюблену хустину, деякі речі та документи. Отримала також довідку, що золота Дуніна обручка була здана у міський фінансовий відділ міста Камишино 5 липня 1943 року. Що сталось з нею потім — невідомо.

Довідка про передачу золотої обручки Дацько Євдокії Михайлівни, 1944 рік. Документ з родинного архіву

Андрій Фесуненко війну пережив та повернувся додому. Деякий час він перебував у полоні, але де і як довго, невідомо, — про це волів не говорити. З родиною Євдокії підтримував зв’язок ще декілька років, але коли одружився вдруге, зв’язок обірвався. Прабабусі відомо, що жив він у Корсуні, мав дружину і двох дітей. Іноді вони зустрічались на Корсунському базарі, але вже не спілкувались, бо нова дружина була проти.

У 1950-х роках Євфимія Аврамівна намагалася отримати більше інформації про обставини смерті доньки, писала листи, просила надати їй відповідні свідчення та документи. Згодом держава почала виплачувати їй 12 рублів щомісяця за Дуніну смерть. Прабабуся Оля пригадувала, що ці кошти її мати витрачала на онуків — Марію (мою бабусю) та Володю (мого двоюрідного дідуся), купувала їм канцелярію до школи, одяг, солодощі тощо. Таким чином вона вшановувала пам’ять про старшу доньку. Через 30 років після смерті Євдокії моя бабуся Марія також почала вивчати медицину, щоб, так само як і її тітка Дуня, рятувати людські життя.

Дацько Євдокія Михайлівна прожила дуже коротке, але гідне життя. У нас в родині її пам’ятають як добру, красиву, розумну і принципову жінку, яка мала особливе призначення в житті — допомагати хворим, і виконала його ціною власного життя. Євдокія Михайлівна померла майже століття тому, але досі живе у пам’яті своєї молодшої сестри й буде жити у пам’яті нашої родини.

***

За даними Квітчанської сільської ради, відомо про 435 загиблих квітчан, які не повернулися з фронтів Другої світової війни. Імена цих людей викарбували на гранітній стелі у центрі Квіток, і кожного травня на знак пам’яті та пошани ці імена у записі озвучують на все село. У дитинстві я завжди чекала, коли той чоловічий голос на записі скаже “Дацько Євдокія Михайлівна”, а прабабуся Оля клала квіти на братську могилу у місці, де написано сестрине ім’я.

Братська могила у селі Квітки, серпень 2023 року. Світлини — Станіслав Шпунтенко

У багатьох випадках згадане ім’я загиблого у меморіальних практиках села — чи не єдине підтвердження того, що така людина взагалі існувала. Довгий час я думала, що з Дунею так само, поки не почала шукати інші згадки про неї спочатку вдома, а потім у музеях, архівах та спогадах прабабусі Олі. Тоді я й не думала, що мені вдасться знайти так багато. Як потім з’ясувалось, ще до мого народження деякі документи Євдокії прабабуся Оля передала до Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, де вони зберігаються до сьогодні. Дещо вдалося знайти в архіві, а деякі документи знаходяться вдома зовсім випадково, як, наприклад, світлина Євдокії з однокурсницею по медшколі та поштова картка 1942 року. Можливо, кути нашої хати приховують ще якісь речі, на які я випадково натраплю в майбутньому. У результаті пошуків знайшлись документи, про існування яких не знали ні я, ні моя родина, що дозволило дізнатись значно більше про життя і смерть Євдокії. Я закликаю кожного також почати досліджувати власну родину, бо хто знає, яка життєва історія може ховатись за портретом молодої жінки, що висить на стіні у будинку прабабусі.

Висловлюю щиру подяку команді ГО “Після тиші” за те, що надихнули та дали змогу опублікувати цю історію, Ларисі Цьоменко (завідувачці меморіального музею К. Г. Стеценка у Квітках) та співробітникам Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника за допомогу в пошуках деяких документів і світлин, моїй родині та друзям за допомогу і підтримку під час написання цієї історії, а особливо прабабусі Олі, яка змогла поділитися своїми спогадами майже столітньої давнини.