День народження

24 лютого народилася моя бабця Наталя. Зранку в день повномасштабного російського вторгнення до нас на чай із її улюбленим “Наполеоном” зайшов бабчин старший син. Він був вже у військовій формі й із тактичним наплічником. Це його друга добровільна мобілізація з 2015 року, не враховуючи обов’язкової служби в радянській армії.

Тоді, 1986-го, він був у військах ППО — це модна, виснажлива і критично важлива в сьогоденній Україні спеціальність. У ніч на 26 квітня він був на чергуванні. Датчики зафіксували високий радіаційний фон. Згодом пригадував ту ніч так: “Коли за кілька годин повідомили про вибух на Чорнобильській атомній електростанції — ми видихнули. Думали вже, що то Америка на нас напала, і буде ядерна війна”. Історію двадцятого століття треба вивчати в костюмі хімічного захисту.

Бабця народилася 1940 року, вона “дитина війни”. Лютневого ранку 2022-го, як і багато днів опісля, вона була дуже розгублена. Радість її дня народження затьмарена вже не вперше: у ніч після того, коли Наталі виповнилося сімнадцять, померла її мама.

Бабця Катруся

Бабця Катруся — саме так, лагідно, мою прабабцю згадують у родині. Катерина Возняк (з дому Мікула) народилася 12 липня 1912 року в містечку Лоуни за 120 кілометрів від Праги. Там і зараз великий залізничний вузол і вагоноремонтний завод. Її батько був коліяр, і мав призначення на роботу до Лоунів, де його з родиною застала Перша світова війна. Вони залишалися в тиловому чеському місті ще декілька років, а тоді повернулися до рідного Калуша на Галичині (з 1919 до 1939 року місто було під владою Польщі). Катерина навчалася у Стрийській гімназії, з 1930 року була пластункою Калуського дівочого куреняПласт — українська скаутська патріотично-християнська організація. Влітку 1937-го Катерина була делегаткою від міста Калуш на зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. В листопаді того ж року одружилася з Ярославом Возняком зі станиславівськогоСтаниславів — тодішня назва Івано-Франківська Пласту.

Спаринг

Коли я готувала це дослідження, світ почав сприяти: у серпні з моєю мамою сконтактував історик Тарас Зень, який готує книжку про Пласт у Станиславові. Історик розпитував про Ярослава Возняка — зокрема, як так сталося, що він, який усе життя прожив на Галичині, народився в Києві. Як все було, я достеменно не знаю, але можу здогадуватись. То був 1915 рік, момент, коли Галичину зайняла російська царська армія. Формального кордону між двома частинами України не було вперше з XVII століття, від часів Гетьманщини, Речі Посполитої та Московського царства. Прапрадід захотів поїхати побачити Київ, може, навіть пошукати там кращого життя. Вагітна дружина тоді вирішила поїхати за ним. Потім фронт пересунувся ще раз, російські імператорські війська відступили під натиском австрійських цісарських військ, а молоде подружжя повернулося додому. На знак подяки за розповідь і фото пан Тарас поділився архівними світлинами моїх прадідуся і прабабці — деякі ми побачили вперше.

Також історик надіслав виписку оцінок прадідуся за 1930 рік, тоді — гімназиста другої кляси. Мама читала вголос і заходилася сміхом: “Język łaciński — niedostateczny, język grecki — niedostateczny… Matematyka — dostateczny… Та в нього зразкова тільки поведінка і пунктуальність! Liczba spóźnień — 0. Добре, що цієї виписки не бачила моя бабця — точно за такого не пішла б”. Про це є ще одна кумедна історія: прадідусь за прабабцю на два роки молодший. Зараз це звичайна ситуація, а тоді — було нетипово, і молодими паннами могло вважатися мезальянсом. Словом, дідусь Славко при знайомстві додав собі три роки. Справа йшла до вінчання, і молоді пішли до церкви по метрики. У такий відповідальний момент обман і розкрився: бабця Катруся на власні очі побачила метрику свого “смаркатого” — автентичне цитування збережено — майбутнього чоловіка і влаштувала великий шкандаль. Як вони погоди́лися, я не знаю, але чула про неабиякий дипломатичний хист дідуся Славка — “ідеального постачальника і перемовника”.

Катерина і Ярослав Возняки, літо після одруження, 1938 рік

“Загальний висновок — [рівень] недостатній” — виписка оцінок Ярослава Возняка, другокласника Станиславівської гімназії, 1930 рік. З  Центрального державного історичного архіву у Львові

Але зовсім скоро стало не до сміху (далі — відповідь від історика Тараса Зеня, пряма мова):

“Було у Станиславові якесь польське державне свято, і в рамках цього свята всі навчальні заклади мали маршувати в центрі міста і віддати честь польським чиновникам, які стояли на трибуні. Гімназисти це свято бойкотували. Але викладачі таки були змушені вивести гімназистів на ту дефіляду, і коли колони українських гімназистів йшли попри тої президії, вони перестали йти кроком і лавами й не віддали честь чиновникам. Збилися в отару і так ніби бойкотували це польське свято. Через це виник скандал в місті й тодішньому управлінні освіти, і купу гімназистів відрахували з навчання. Мені здається, що це було якраз того року”.

Того року — а це, власне, рік “пацифікації”Пацифікація у Галичині — насильницька політика і каральні акції польської санаційної влади проти українського населення у вересні-листопаді 1930 року. Для арештів і нападів залучали поліцію та армію. Церкви обшукували, кілька українських шкіл закрили, українських депутатів до Сейму арештували, громадські організації позабороняли, їхніх активістів переслідували., — за неуспішність відрахували не тільки Славка, а і його старшого брата Влодка. Тому Ярослав доучувався у технікумі, а за радянської влади заочно закінчив Торгово-економічний інститут, що з Дрогобича перенесли до Львова. Згодом мав відповідальну керівну посаду в ЦентросоюзіЦентросоюз — торговельна централь, що закуповувала та збувала сільськогосподарську продукцію (для) кооперативів у Галичині. Після радянської окупації місцеві відділи Центросоюзу стали називатися районними споживчими спілками. (райспоживспілці).

Володимир Возняк натомість пішов до семінарії, а подальша його доля була карколомна. Він став військовим капеланом, і 1942 року був заарештований німцями. Обставини арешту точно невідомі. В родині розказують, нібито двоє німецьких офіцерів увірвалися до церкви й перервали відправу. Далі мало статися блискавичне переродження, бо священник вдарив німця в обличчя — замолоду він займався боксом, тому хук мав добрий: “Поліцая ледве відкачали, а Влодка заарештували”. Він пережив табір для військовополонених на території Австрії, і після 1945 року вибрався з зони радянської окупації далі на Захід. Про Влодка ще не раз згадаю.

Масло та ідеологія

Бабця Катруся була продавчинею в “Маслосоюзі” й продовжувала працювати навіть після одруження (але до народження дітей) — ознака емансипованої як на той час жінки. Місце праці пасувало до її громадянської активності. “Маслосоюз” був не просто мережею магазинів: галузево й ідеологічно він належав до українського кооперативного руху з гаслом “Свій до свого по своє”.

“Це ж про недовіру до всіх інших!” — слушно зауважила моя подруга. Так і було. В умовах політики пацифікації та репресій, зокрема й економічних, в 1930-х на Галичині дійсно склалася ситуація взаємної недовіри, яка (особливо з початком Другої світової) вважалася запорукою виживання націй. Українці трактували свої кооперативи як форму економічної самооборони й спротиву окупації, а заклик купувати виключно у свого підривав польську економіку зсередини.

Лагідний “Маслосоюз” був у цьому одним із найуспішніших: створений за взірцями данських і чеських молочарень, але повністю клієнтоорієнтований, у 1938 році він налічував понад 500 тисяч домогосподарств-постачальників (загалом на Галичині їх було 800 тисяч, решта 40% належали переважно неукраїнцям), лідерував на галицькому і загальнопольському ринках, а невелику частку продукції експортував до країн Західної Європи, до Маньчжурії й навіть до Палестини. На мою скромну і заангажовану думку, це найліпший маркетинг, який тільки існував в Україні.

“Кожна свідома українка купує десерове масло тільки у склепах “Маслосоюзу”, які є у всіх більших містах краю, бо там одержать по конкуренційних цінах безперечно найліпший продукт, а рівночасно сповнять громадянський обов’язок підпираючи рідний промисл” — рекламне гасло “Маслосоюзу”, 1930-ті роки

Потім польсько-український міжетнічний конфлікт використала третя сторона. Німецька окупаційна влада зробила ставку на українців: збільшила частку українців на адміністративних посадах, зняла деякі економічні обмеження, що існували в міжвоєнній Польщі, сподіваючись на лояльність українців — групи численної й ресурсної. За радянської окупації 1939–1941 років майно “Маслосоюзу” націоналізували. Після 1941 року німецька влада не повернула майно кооперативу, а зробила кооператив філією німецької структури.

У відкритих джерелах історія “Маслосоюзу” завершується запаморочливими передвоєнними успіхами з лаконічною ремаркою: “З приходом більшовицького режиму «Маслосоюз» був ліквідований. У 1944 році українська молочарська кооперація, як і весь кооперативний рух, перестала існувати як самостійний господарський сектор”.

Більшість керівників підприємства опинилися в еміграції.

Друга світова

Війна ще тривала, але прапори змінилися — в лютому 1945 року народився брат моєї бабці, Богдан. Його назвали на честь молодшого брата Катерини, Богдана Мікули, загиблого 1944 року в битві під Бродами у складі дивізії Ваффен-СС “Галичина”. Це був їхній перший бій. Йому було шістнадцять. Коли я про це довідалася, запитувала, яка була його мотивація. Родичі пояснили, що вибір у нього був невеликий: без запису в дивізію німці не видавали хлопцям матуральне свідоцтво, тобто атестат зрілості. Тих, хто відмовлявся, забирали на примусові роботи.

Молодша сестра Катерини, Михайліна Мікула, була зв’язковою УПА. Тікаючи, вона не встигла попрощатися з родиною — заставши порожній дім, вдяглася в сорочку прадідуся Славка і пішла звідти назавжди (вона дожила до глибокої старості у Чикаго, де рік із нею встигла помешкати моя мама — саме тому я знаю в переказі ці історії). У пізніх вісімдесятих тета Лінка, як і деякі інші американці, отримала шанс і дозвіл відвідати рідних в Україні — за певних умов, зокрема проживання тільки в “Інтуристі”. Проте з дому вона справді пішла назавжди — його фізично не стало влітку 1944-го. Бабця Наталя переповідала мені цю історію, один із її ранніх спогадів: “Прибіг солдатик, такий зовсім як дитина… І каже: «Тікайте! Завтра вашої хати не буде». Мама взяла на руки мене, а бабуня повела корову — все своє найцінніше, — більше нікого в хаті тоді не було. А потому мама прийшла туди, на Писарську, — і вже й хати тоді не було. Згарище само”.

Завжди з цікавістю помічала (і ніколи не розуміла), з якою ніжністю і любов’ю бабця згадувала солдата — солдатика — тієї армії, що зруйнувала її дім. Родину теж зруйнувала — але про родину бабця не розпитувала, та й чи багато розповіли б дитині? Для бабці завжди дуже важливими були родинні зв’язки. Вона їх плекала і підтримувала, пам’ятала про дні народження десятків людей, а щодо власного минулого, як і щодо біографій мами й тітки, залишала ці сліпі плями, ці зони відчуження. Він попередив — і врятував життя. Звідти й любов. Цього не пояснити.

Двійнята Стефа (Стефанія) і Зоня (Софія) Возняк, сестри прадіда Ярослава, також емігрували разом з родинами. Усім їм вдалося вижити, далі ж довелося пройти табори переміщених осіб, табори DP. Як вони всі потім опинилися у США? З допомогою Влодка Возняка, в якого, очевидно, добре був поставлений не тільки хук, а й контакти. Як священника, його спровадили до США по каналах церкви. Звідти він по черзі писав так звані афідавіти (запрошення) — спершу своїм рідним сестрам з родинами, а 1948 року й братовій Михайліні Мікулі.

“Має ж хтось залишитись тут”

Влітку 1944 року Катерина з Ярославом чекали на дитину. Це одна з причин, чому вони вирішили не емігрувати разом із родиною, що рятувалася, адже пов’язані з УПА кооператори неминуче були б репресовані. Друга причина: “Має ж хтось залишитись тут”. Обоє їхніх матерів були вже літні й скоро потребували б догляду. Ціна за цей вибір була болісна: зважаючи на сестру-зв’язкову і брата-дивізійника, Катерину допитував НКВД. Від ночування на холодній тюремній долівці загострилася її спадкова хвороба — бронхіальна астма. Бабця згадувала, як мама, вже прикута до ліжка, пошила їй з підручних матеріалів на шкільне свято костюм Ночі — розшила чорний шлейф кометами й сузір’ями. Розповідала — і очі її світилися.

Перед смертю Катерина взяла зі свого чоловіка обіцянку, що він одружиться вдруге, а зі своєї подруги — що та підшукає йому достойну пару, бо ж “хлопцеві потрібна мама”. Їхньому молодшому синові було тоді 12 років. Ярослав Возняк сповнив цю останню волю дружини, і його логіка тут була цілком прагматична: він запропонував заміжжя жінці, яка у війну виростила чотирьох племінників. Щоправда, стосунки з мачухою склалися складні: у 16 років Богдан записався до танкового училища, аби тільки піти з дому. Не витримавши солдатської муштри та перспективи майбутньої військової служби, за місяць він стрибнув з третього поверху гуртожитку, щоби травмуватися і бути комісованим. У результаті зламав руку. Відслужив три роки у штрафбаті в Узбекистані. Пізніше вступив на історичний факультет у Львові, працював вчителем історії в Калуші, займався вихованням молоді.

Моя ж бабця у 16 років збиралася не до танкового училища, а заміж (їй не дозволили). Теж не ладнала з мачухою. Однак уже на моїй пам’яті вона згадувала про бабцю Меласю з незмінною повагою. Саме до родини в Калуші приїхала моя бабця, коли її двомісячний син мав запалення легень і стрімко втрачав вагу, а їхніх із чоловіком учительських зарплат не вистачало на ліки, їжу та опалення. Хлопчика врятувала, вісім місяців виходжувала і няньчила Меланія. Через 56 років він прийде до мами на день народження з “Наполеоном” і тактичним наплічником.

Панна Рожанковська

Ця сильна жінка, femme fatale, вихователька і церберка народилася в місті Пула — це сучасна Хорватія, а колись була Австро-Угорська імперія. Меланія Рожанковська — донька Маркела Рожанковського, морського старшого штабного лікаря 1-го класу (полковника), що в роки російсько-японської війни служив на крейсері “Кайзерін Елізабет”. За лікарські заслуги нагороджений Залізним Хрестом 2-го класу з рук кайзера Вільгельма II. 1918 року вже як цивільний лікар був при початках служби охорони здоров’я флоту УНР в Одесі. Решту життя провів лікарем у Калуші, де навпроти міського парку насадив власний сад-парк із саджанців, привезених з кругосвітніх плавань.

Двоє доньок Маркела Рожанковського — Меланія і Марія, Мелася і Маруся, — напередодні Другої світової війни здобули вищу освіту в Польщі. Марія вивчала медицину у Варшаві, а Меланія закінчила Краківську Вищу торговельну школу з дипломом на тему “Monografia towaroznawcza masła” (ймовірно, на матеріалі калуського “Маслосоюзу”).

Портрети Амелії та Маркела, батьків Меланії Рожанковської

Меланія і Марія Рожанковські, квітень 1939 року

“Товарознавча монографія масла”. Копія диплома Меланії Амалії Рожанковської з Вищої торговельної школи у Кракові, 1936 рік

У час нацистської окупації Львова і після війни Меланія допомагала виховувати чотирьох племінників і шила на всіх одяг, доки її сестра-дантистка (це вважалося державною роботою) та сестрин чоловік Орест (на неуточненій державній роботі) утримували родину.

Заради цієї відданої допомоги Меланія відмовилася від еміграції — і рівночасно від заміжжя, бо запрошував її з собою наречений. Радянська влада не визнала її диплома, тому, щоби уникнути звинувачення за статтею про дармоїдство, Рожанковська згодом пішла на некваліфіковану працю — клеїла коробки цукерок на фабриці “Світоч”. Варіант заочно здобути радянську освіту, як зробив її майбутній чоловік Ярослав, був для неї принизливим. Запекла і затята, вона пережила Радянський Союз, який стояв їй як кістка в горлі.

Ярослав Возняк, Меланія Рожанковська і Марія Кушнір у саду в Калуші

Ось вони у саду

Я його не застала, як і дім, повитий плющем, — пам’ятаю тільки суцільні флокси. На жаль, наші родичі зрубали старі дерева. А оскільки від лози й листя дерево, яким був обшальований будинок, натягало вологу і псувалося, зняли й плющ. Дошки помалювали в жовтий. Замість крісел із черешневого дерева поставили шкіряні дивани… І зрештою продали будинок минулого року. Мені завжди було так шкода, що я до цієї історії не могла доторкнутися, а тільки її уявляти.

Будинок Маркела Рожанковського — це звучить поважно. Але як подумаю: а хто насправді був готовий ним займатися? Для родини, що успадкувала цей дім, приїзди до Калуша були пов’язані насамперед з візитами на цвинтар.

“І що там?” — “Продають. Але купця нема”. А потім знайшовся. Цей благенький станом на минулий 2022 рік будинок купила родина з Запоріжжя. Погодилися швидко і з усім, що в ньому там було. Хай їхнє життя складається щасливо. Хай це буде літній будиночок, а Запоріжжя — безпечним першим домом.

Схованка

На парастасі за бабцею Наталею в листопаді 2022 року до мене підійшов старший чоловік, що відрекомендувався бабчиним зведеним кузеном, тобто племінником Меланії. Його звали Зеновій Кушнір: “Я маю щось для вас. Я маю щось ваше”. Ми побачилися знову за 9 днів. Тоді він приніс чорно-білу графіку з біблійним сюжетом — Богородицею з дитям. Зображена діва Марія нетипово: з непокритою головою і пишним темним волоссям вона цілує руку сплячого сина, а її погляд самозаглиблений і безмежно тривожний. Дерев’яна розписана рамка більша за графічну мініатюру втричі. Ззаду в рамці виявився тайник зі справжніми скарбами: родинними фотографіями й образком зі священничих свячень Володимира Возняка (датування на ньому — липень 1939 року, за місяць до минулої великої війни).

Цей образ із калуської спальні Кушніри кілька десятиліть вважали річчю своєї тети, аж ось тепер хтось спостережливий взяв його до рук і помітив, що ззаду сховані світлини — і належать вони не Меланії, а її чоловіку (моєму прадідові). Ми домовилися про гостину.

Їхня адреса у центрі міста й досі та ж, що й вісімдесят років тому — нетипово довга як для Львова тяглість. Це просторе 5-кімнатне помешкання родина Марії Кушнір отримала від німецької окупаційної влади — натомість звідти виселили єврейську родину (діти пані Марії цей факт не приховують, а з єврейською родиною, що пережила Голокост і оселилася в Ізраїлі, пізніше контактували). Потім радянська влада “ущільнила” родину з восьми осіб до трьох кімнат, в одній із яких обладнали зуболікарський кабінет. У дві інші кімнати заселилися нові мешканці, так квартира стала комуналкою. Один рік — свій перший студентський рік у Львові — тут навіть жила моя бабця. З того часу з кузенами-Кушнірами в них глибока взаємна повага і тепло.

Я ходила помешканням, ніби музеєм. Тут я вже могла торкнутися історії крізь речі. Привезене з японської війни дерев’яне крісло з різьбленими рельєфними хризантемами. Відреставровані меблі. Косівська керамічна ваза: крім базових жовтого, коричневого і зеленого, тут є вкраплення синього — моя подруга з Косова пояснила, що це вірменський вплив. “Богородиця з дитям” Олени Кульчицької. Графіка Богдана Сороки, Ніла Хасевича. Круглий картковий стіл, обшитий зеленим фетром. Зрештою ми сіли довкола нього, а пан Зеновій розгортав копію краківського диплома та розкладав фотографії з альбому. Ми довго затримувались над кожною, встановлювали обставини й осіб, і слухали, слухали.

Мало що дає мені таке відчуття долученості до живої історії, як архівні фотографії (особливо моїх рідних). Тут і знаменитий сад, і річка Лімниця, і рідкісні кадри Львова 1943 року — вулиця Академічна під час нацистської окупації. Я стільки вже написала — а тепер пропоную побачити.

Наталія Возняк (по центру) з подругами у шкільній формі, 1950-ті роки

Меланія (зліва) і Марія (по центру) Рожанковські з подругою на річці Лімниці, 1930-ті роки

Меланія Рожанковська (по центру) у товаристві на вулиці Академічній у Львові, жовтень 1943 року

Сестри Рожанковські в помешканні на Волошина, Львів, 1970-ті роки

Колаж із фотографії прадідуся і прабабці (1949-1950) та моєї дитячої фотографії для маминої поетичної книжки. Art studio Agrafka, 2015

Сидять (зліва направо): Настка, Анна, Гіллярій, Варвара Мікули. Стоять (зліва направо): Кароліна, Марта, Осип, Володимир, Стефан, Євфросинія, Маркіян, Богдан Мікули, Ярослав і Катерина Возняки. Травень 1939 року, Калуш

***

1938 року бабцю Катрусю в уніформі продавчині “Маслосоюзу” сфотографував калуський фотограф П. Возняк. Фотопортрет із підписом “Дівча з Маслосоюзу!” (за назвою хітової тоді оперети Ярослава Барнича за лібрето Володимира Павлусевича, яку 1938 року поставив український театр Миколи Бенцаля) багато місяців стояв у вітрині фотоательє. Родинний дім у Калуші не вцілів, а цей фотопортрет якимось дивом зберігся. Зараз це наша з мамою найбільша сімейна реліквія.

Фотограф мав таке ж прізвище, як і прабабчин чоловік. А бабця моя все життя на жарт чекала, коли ж американський Стів Возняк приїде признаватися до родини.

Катерина Возняк, 1938 рік

Текст, зображення: Христя Лещук
Підтримка: Євген Редько та студенти УКУ
Літературне редагування: Анастасія Правда