Недитячі спогади про війну: історія Дениса

Денису з Павлограда Дніпропетровської області 18 років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, батьки відправили його, тоді ще неповнолітнього, до хрещеного батька у Молдову. За пів року Денис переїхав до Польщі, де вступив до місцевого університету. Детальніше про виїзд з рідної країни, адаптацію та почуття провини — далі у тексті.

Про 24 лютого

Насправді в мене майже не було жодних почуттів. Я прокинувся, як у звичайний ранок, перевіряв телефон і побачив повідомлення від класної керівниці про те, що почалася війна й уроки скасовано. Далі, звісно, почав читати про це. У перший день я не усвідомлював того, що трапилося.

Про рішення виїжджати з країни

Чесно кажучи, мене змусили виїхати, виходячи з того, що може відбуватися найближчим часом у моєму місті. Підштовхнув мене до цього рішення тато. Я прекрасно пам'ятаю цю розмову ввечері — я намагався його переконати, не хотів їхати, але, на жаль, все було марно. Мені було дуже боляче залишати свій рідний дім, свою рідну країну.

Виходячи з квартири, я оглядав її як востаннє, сподіваючись, що їду всього на кілька місяців. Так само оглядав рідні околиці та місця, повз які проїжджав ніби востаннє. Я чітко пам'ятаю свої почуття, коли до виїзду з країни залишалося буквально 100 кілометрів. Ці почуття неможливо зрозуміти, просто прочитавши моє повідомлення.

Про Молдову

Я їхав зі свого рідного міста Павлограда до Кишинева у Молдові — там живе мій хрещений, який мене прихистив. Їхав з абсолютно незнайомою мені невеликою компанією людей — друзів мого тата. На кордоні запитали, де мої батьки, адже на той момент я був неповнолітній і ніякої довіреності від батьків на цих людей не було. Але ми пояснили ситуацію і мене пропустили.

Я досить швидко адаптувався в новій країні. Люди, місцевість, будівлі практично не відрізнялися від мого рідного міста. Якби я не знав, де я, можливо, і не зрозумів би, що я не в Україні.

Про самостійне життя

Труднощів практично не було. На щастя для мене, там були російськомовні люди. Проблеми з фінансами розв’язала одна організація, яка надавала матеріальну допомогу українцям у розмірі понад 150 доларів щомісяця. Ці гроші, звісно, стали мені у великій пригоді. Єдиний виклик, який мені кинула ця країна, — це новий період мого життя, грубо кажучи, період самостійності, але, звичайно, не без допомоги. На жаль, спілкування як з рідними, так і з друзями стало трохи менше, але на взаємини це не вплинуло.

Про почуття провини

Почуття провини є. Мені було абсолютно не спокійно через те, що я в іншій країні. Мені дуже хотілося і хочеться бути в рідній країні та проживати це разом з нею.

Про переїзд до Польщі

Перед тим як виїхати (з України), ми вирішили, що я вчитимуся у Польщі, адже з рідної країни я виїжджаю, а вчитися десь потрібно. Хай як це звучить, але знов-таки вступити до Польщі було не моєю ідеєю і не зовсім моїм рішенням, хоч я і не можу сказати, що був проти. Я вступив до Краківської Академії ім. А. Ф. Моджевського. Їхати до Польщі було болючіше, ніж виїжджати з України, адже тут я вже усвідомлював, що їду вчитися, а відповідно і жити в Польщі.

Про адаптацію

Спершу мене прихистила далека родичка, а трохи згодом я заселився у гуртожиток. Адаптувався так само швидко, попри те, що тут вже інший менталітет, інша мова, хоч і схожа з українською, інші будівлі тощо, хоча центр міста дуже схожий на наш Львів. На той момент я вже, звичайно, вивчив польську мову на достатньому рівні для комунікації та навчання. На моє щастя, за весь цей період у мене не було проблем як таких; все, що було, — це абсолютні дрібниці.