Моя прабабця відійшла у засвіти у 27-му річницю української незалежності. Я не знаю, чи був День Незалежності улюбленим святом баби Стефи. Але з тих небагатьох історій, які я про неї знаю, одна, особливо яскрава, — про те, як бабця вигнала з тролейбуса чоловіка, який намовляв на Чорновола, кандидата на посаду першого президента України з дисидентського кола.

Стефанія Миколаївна, певно, хотіла бачити Чорновола президентом. Судячи з цього випадку, вона вміла постояти за свої переконання. Схоже, на незалежність вона чекала.

Мабуть, це був один із тих днів, коли бабуся курсувала тролейбусом до кінцевої попри те, що їй треба було проїхати лиш одну зупинку. Вона любила спілкуватися з людьми, а поїздки громадським транспортом слугували й для цього також. Моїй мамі часом випадало бути малим свідком цієї тролейбусної соціалізації бабці.

Бабу Стефу я знала мало. Гадки не маю, чи маємо ми з бабою Стефою бодай одну спільну знимку. Але на одній з моїх останніх фотографій мама помітила мою подібність до неї.

Зображення 1. Стефанія Саламін (у дівоцтві Кіндзера), бл. кінця 1940-х – початку 1950-х рр.
Зображення 2. Я, правнучка Стефанії Саламін, 2023 р.

На більшості знимок баба Стефа сфотографована зі своїм першим чоловіком, Миколою Ільковичем Саламіном. У сім’ї про нього, померлого в 39-річному віці, чомусь майже не згадували. Образ діда Миколи, — вродливого, подекуди усміхненого чоловіка з відкинутим назад чубом, — з’являвся лише на фотокартках і до останнього часу не пробивався до мене крізь родинну пам’ять.

По Миколі Ільковичу залишилося його ім’я в книзі “Реабілітовані історією”, військовий квиток про проходження служби в одному з таборів ГУЛАГу, знимки у “бобці”, радянській спортивній блузі типового крою, а також ямки на підборіддях всіх його дітей. Безголосся оточує його життєву історію й досі. У цьому тексті я спробую дослухатися до тиші.

Саламонівка: дитинство між біблійних притч і сестриних одностроїв

Міжвоєнна Польща, Східні креси, зима 1928 року. На хуторі Саламонівка в селі Орішківці (нині Львівська область України) в Ілька й Аполонії Саламонів під Водохреще народився син. Він був середнім з п’яти дітей, про яких мені достеменно відомо.

Миколі дали життя в будинку, що його Саламони ділили з кравцем Олексієм Ошустом. Сусідові Ошусту село завдячувало появою власної церкви. У свої 37 він придбав і поставив в Орішківцях дерев’яну церкву на гроші, зароблені в Америці. Її на конях перевезли з сусіднього села, громада якого вирішила будувати новий кам’яний храм.

Зображення 3. Колаж “Перевезення церкви”. Церква Пресвятої Євхаристії в Орішківцях, фото 2009 р.

За океан на заробітки їздив і батько Миколи — Ілько Андрійович. Мені вдалося знайти його ім’я серед пасажирів трансатлантичного лайнера “Noordam”, що прибув у порт Нью-Йорка з міста Роттердам у Нідерландах напередодні нового 1909 року. Тоді Ілько прибув до Америки вперше — з вісьма доларами в кишені, готовністю працювати руками й мрією про краще життя для своїх дітей. Вдома на повернення чоловіка чекала дружина Аполонія.

Зображення 4. Список пасажирів-негромадян США, зареєстрованих у порту м. Нью-Йорк 23 грудня 1908 р. за напрямком Роттердам — Нью-Йорк.

Вдруге, 1914 року, до берегів Америки діставався через Францію, на пароплаві “La Provence”. Початок Першої світової застав його на іншому континенті, тож, найімовірніше, російську окупацію Галичини у вересні 1914 — червні 1915 років дружина Ілька пережила сама. За сімейними переказами, на зароблені гроші Ілько купив землю в Орішківцях і першим побудувався на хуторі, що отримав назву Саламонівка, де й з’явився на світ мій прадід.

У вихідні Микола разом із сестрами мав змогу слухати, як дзядзьо (так сусідські діти називали Олексу Ошуста) читав малим Саламонам книжки зі своєї бібліотеки, в основному релігійного змісту. Крім основ християнської етики, Микола Ількович, певно, мимоволі засвоював і уроки українськості. Його старша сестра Євдокія була активісткою місцевої читальні “Просвіта”, яка відкрилася в селі 1936 року і діяла до першої радянської окупації Західної України 1939–1941 років, що увійшла в колективну пам’ять місцевих як “перші совіти”. Євдокія долучалася до організації літніх фестин, на які збігалося все село, літературних вечорів і концертів. Співала у хорі, знаючи напам’ять “Ще не вмерла Україна”, що за її життя таки стане державним гімном незалежної України.

Прощай, село ріднесеньке

Коли замість просвітянської читальні в Орішківцях відкрився сільський клуб, який мав пропагувати серед селян марксизм-ленінізм і відданість ідеалам комуністичної партії, Саламонів у селі вже не було. У лютому 1940 року їх разом із кількома іншими родинами з села депортували до Сибіру позасудові органи НКВД. Минуло лише три місяці, відколи 15 листопада 1939 року постановою Верховної Ради УРСР Західну Україну було включено до складу Радянської України. Часу пройнятися комуністичними ідеями в родини Саламонів було відверто мало. Нова влада постановила радянізовувати їх в інший спосіб.

Дванадцятирічний Микола разом із сестрами Ганною, Євдокією і Стефанією, братом Володимиром і літніми батьками потрапив у першу хвилю масової депортації “неблагонадійного” контингенту з новоприлучених територій Західної України. Відповідно до секретної директиви очільника НКВД УРСР Сєрова, виселенню із західних областей підлягали польські військові й цивільні поселенці (осадники), що отримали тут землю у міжвоєнний період як наслідок державної політики посилення “польського елемента” на прикордонних територіях, та лісники з членами їхніх сімей. Через особливу лояльність цих людей до польської держави вони були, як це формулює Ханна Арендт у праці “Джерела тоталітаризму”, “об’єктивними ворогами” радянської влади. Це означає, що для здійснення репресивних заходів тоталітарному режимові достатньо було самого лише припущення про чиюсь потенційну ворожість, замість провини в конкретних злочинах.

На практиці склад депортованих не обмежувався польськими чи українськими сім’ями лісників-посадників, але й включав заможних селян, які за мірками радянської влади були “куркулями”, а також тих, хто фактично чи гадано співпрацював з націоналістичним підпіллям. Саме так виселення у віддалені регіони Радянського Союзу сформульоване у випадку родини Саламонів.

“САЛАМІН Микола Ілліч, 1928, с. Орішківці, українець, учень. 10.02.1940 виселений за співпрацю сім’ї з ОУН у Косихінський р-н, Алтайський край. Звільнений у травні 1946 р. Реабіліт. ЗУ від 17.04.1991. АГУМВСУЛО, Р-24145”.

Це рядки з п’ятої книги видання “Реабілітовані історією. Львівська область”, сторінки якого рясніють іменами репресованих радянською владою мешканців міста Жидачів та Жидачівського району від першої радянської окупації Західної України до 1980-х років. Таких імен у цій книзі вісім тисяч сто дванадцять. А томів у серії — сто. Перемноживши ці два числа, матимемо більше ніж вісімсот тисяч доль, подібних до прадідової.

Родина прощалася з домом, співаючи “Прощай, село ріднесеньке / Прощай, Україно”. На народну пісню про прощання вояка з коханою і рідним краєм нашаровувався цілком новий контекст — депортація. Майно Саламонів, нажите зокрема й на зароблені важкою працею за океаном гроші, було конфісковане й опинилося в розпорядженні місцевої адміністрації. У селі залишився найстарший із синів Ілька й Аполонії Саламонів — Михайло, який вже жив окремо від батьків. За родинними переказами, кільком іншим старшим дітям вдалося втекти на окуповану нацистами територію Польщі.

Орішківці — Джамбул — Орішківці

Дорога до спецпоселення в селі Контошино Алтайського краю зайняла близько місяця — туди виселених везли переповненими товарними вагонами. Депортовані ставали тією категорією радянських громадян, які не заслуговували на гідне ставлення ані в дорозі до нового місця проживання, ані на спецпоселенні, де за тисячі кілометрів від домівки ставали ресурсом ненормованої праці для розбудови Радянського Союзу.

Про новий уклад життя Саламонів у депортації відомо вкрай мало. Сім’ю Івана Зем’яка з села Черемхів, що теж на Жидачівщині, депортували до Алтайського краю на лісорозробки в той самий час і за тим самим звинуваченням. Краєзнавець Олексій Данилишин долучив його спогади про заслання до книги про репресованих у 1940–1950-х роках мешканців Жидачівщини “Дзвони пам’яті”. Ось як Іван Зем’як згадує про побут на спецпоселенні — приблизно в таких самих умовах, схоже, жив і юний Микола з батьками й сестрами:

“Поселили у величезних бараках. При вході і виході з бараку — кімнати охоронців НКВС. Розташувалися ми на дощатих нарах, а вже на другий день погнали нас на роботу. Сибірські морози, сніги до одного метра, люди голодні, напівроздягнуті — ось так почалося наше життя. Працювати було дуже тяжко, норми виробітку високі. При їх невиконанні на половину знижували і так мізерну пайку хліба. На працюючого давали 400, а на непрацюючого 200 г на добу”.

З фрагментарних спогадів старшої сестри Миколи, Євдокії, відомо, що старші сестри разом із матір’ю спершу працювали на лісопильному заводі Контошинського ліспромгоспу. У роботу вкладалися нарівні з чоловіками, самотужки обробляючи дерева товщиною ¾ середнього людського зросту. Після двох років примусової праці в лісовій промисловості родину відправили на будову заводу в місто Джамбул, Казахська РСР. Всього за роки війни до Казахстану було евакуйовано кількасот підприємств з районів, де велися бойові дії. Імовірно, Саламонам довелося працювати на одному з них. До Джамбула їхали вже без батька, якого не стало у липні 1941 року. Поховавши тата, юний Микола продовжував мимо своєї волі досліджувати простори нової “соціалістичної батьківщини”, яка говорила нерідними йому мовами.

Микола Саламін і його сім’я були звільнені в травні 1946 року. Повертатися не мали куди: у будинку, який родина колись ділила з сусідом, влаштували колгоспну контору. Відтак вони перейшли жити до хати найстаршого сина й брата, який залишився мешкати в селі взимку 1940 року, коли більшість родини було депортовано. З майна, що з ним поверталися, мали лише видані у Сибіру валянки та фуфайки. Життя доводилося починати з нуля, але зовсім не з чистого аркуша, через шлейф “зрадників” радянської влади, що тягнувся за прибулими назад Саламонами.

Додому Микола Саламін повернувся 18-річним парубком. Він застав проведення суцільної колективізації у своєму селі під час повоєнної відбудови. З ким солідаризувався в ці турбулентні роки — з радянською адміністрацією чи повстанцями і їхніми спробами завадити вступу селян у колгоспи, — невідомо. За час, поки Саламонів не було вдома, в Орішківцях знайшли не одну криївку і прилюдно повісили не одного повстанця. У Жидачівському районі тривали сутички енкаведистів з підпільниками.

Після повернення: куди веде галіфе

Найраніші фото, що збереглися в родинному архіві, зроблені вже після знайомства діда Миколи зі своєю майбутньою дружиною Стефанією, у дівоцтві Кіндзерою. На одній зі світлин дід Микола — у "бобці". Фасон цієї спортивної куртки з металевою застібкою впізнається на тисячах сімейних фото з радянських 1950-х.

Зображення 5. Зліва направо Микола Саламін, невідома, Стефанія Кіндзера, середина 1950-х рр.
Зображення 6. Зліва направо Михайло Саламін, подружжя Стефанії та Миколи Саламонів, середина 1950-х рр.

На іншій світлині, зробленій у фотоательє, у такій самій "бобці" стоїть вже його брат Михайло. Посередині — баба Стефа в чоловічому піджаку, — зараз такі саме в моді. А праворуч від неї — дід Микола, який змінив спортивну блузу на піджак з вишитою сорочкою. На безіменному пальці баби виблискує обручка, а отже, вони вже одружені. Обидва брати — у кирзових чоботах і галіфе, які натякають на їхню службу в радянському війську.

Справді, на початку 1950-х молодому Миколі довелося вирушити у ще одну довгу подорож вглиб “соціалістичної батьківщини”. Однак вже не в ролі репресованого. У серпні 1950 року його визнали придатним до несення військової служби, а вже у жовтні він прийняв присягу при воєнізованій охороні ГУЛАГ МВД 231, поклявшись “до останнього подиху бути вірним своєму Народу, своїй Радянській Батьківщині, і Радянському Уряду” (переклад з російської). 22-річний Микола Ількович проартикулював свою приналежність до великого тіла громадян СРСР. У цей час деякі його земляки, долучені до діяльності повстанської армії, ще присягали здобути Українську Державу або загинути в боротьбі за неї.

Зображення 7. Військовий квиток Миколи Ільковича

За абревіатурою ГУЛАГ МВД 231 ховається цілком конкретне місце в топографії радянського терору — Вятський виправно-трудовий табір, один з “лісових” таборів ГУЛАГу. У роки, коли Микола Ількович проходив там військову службу, чисельність табору складала близько 30 тисяч ув’язнених. Вагому частину становили політичні в’язні, засуджені за “контрреволюційні злочини”. Серед ув’язнених могли бути й земляки Миколи Ільковича. Не так давно репресований сам, він опинився по інший бік барикад, ставши частиною радянського репресивного апарату.

Зображення 8. Микола Ількович під час проходження військової служби, початок 1950-х рр.

Зображення 9. Колектив воєнізованої охорони Вятського виправно-трудового табору, початок 1950-х рр.

Смерть Сталіна застала Миколу Ільковича на Приураллі. Кілька місяців по тому його демобілізували. Після повернення з військової служби Микола Ількович одружився зі Стефанією Кіндзерою — дівчиною з Лугу, присілка Орішківців, з якою познайомився на танцях. Нашвидкуруч побудував глиняну хату в Орішківцях, щоби не тіснитися в одній хаті з батьками. Працював шофером і, як згадує моя бабуся, його дочка, добре заробляв. Один із найяскравіших спогадів з її дитинства — це відро цукерок, яке батько одного разу приніс додому.

Діти діда Миколи і баби Стефи у певному сенсі були також дітьми “відлиги”. Найстарший, Місько, народився 1956 року, коли Хрущов виступав з критикою культу особи Сталіна, говорячи про необхідність виправити помилки свого попередника і повернутися до чистоти ленінізму. У суспільному житті Радянського Союзу на якийсь час потепліло, з таборів поверталися в’язні ГУЛАГу. 1958-го, коли почалася одна з “розрядок” у відносинах між СРСР і країнами демократичного Заходу, на світ з’явилася їхня середня донька Ганна, моя бабуся. Місько і Ганна бавили наймолодшу Оксану, з роком народження якої збігається початок епохи “застою”.

Весна 1967 року

Микола Ількович пішов з життя раптово, навесні 1967 року. Його знайшов повішеним у стодолі найстарший син, якому тоді було одинадцять. Бабуся згадує, що коли помер її батько, вона так плакала і кричала, що їй зник голос.

Про смерть прадіда в родині довгий час не говорили. “А шо сталося — я того не знаю. Мені того ніхто не розказав і не розкаже вже. Бо вже й свідків нема”, — ділиться бабуся. Своєю чергою, моя мама дізналася про те, як помер її дід, не від своїх прямих родичів, а цілком випадково, від дідової сестри, до якої дитиною приходила по молоко.

Одного разу ця жінка, це, мабуть, було по обіді, бо так [я пам’ятаю] — сонце, лавка, і вона мені дає це тепле молоко. Банку віддавала пусту, а вона ж наливала і питала: “А як ви з мамою? А де ви живете? Куди ходите? А як баба?” Що я могла дитиною розказати цій бабці? “А ти знаєш за свого діда?” [питає] Як я можу знати за свого діда, як я його навіть не бачила в очі? Моя мама ще була дитиною, коли він помер. Я кажу: “Ні, не знаю”. А вона каже: “Він повісився. Тобі, мабуть, ніхто не скаже, але я знаю. Ну всьо, іди додому”. Ошелешили отак. Мені було років 8–10, я взагалі була дитиною. Я прийшла і навіть не знала, кому про це сказати. Я ні з ким про це не говорила.

Чому прадід відняв собі життя — напевно невідомо. Говорять, що він мав страшні головні болі, які було несила терпіти. За словами бабусі, під час розтину в її батька виявили пухлину мозку, яка утворилася після важкого побиття і нібито провокувала спалахи агресії. Травми й справді можуть спричинятися до розвитку пухлин головного мозку, а серед клінічних проявів хвороби — згадані родичами прогресуючий головний біль і раптові психічні розлади.

Фізичні й моральні страждання, що їх переживав Микола Ількович, мали цілком конкретного винуватця серед компактної сільської спільноти. Це був не зайда-кагебіст, якого легко проасоціювати з “чужим”, а цілком “свій” сусід і односелець. Чи був цей чоловік палким прихильником радянського ладу, чи принциповим націоналістом, важко встановити стільки років опісля. Станом на 1967 рік УПА вже програла визвольну боротьбу. Селяни адаптувалися до нової, більш однозначної рутини життя: джерело влади тепер було одне. Так само неочевидно, що стало справжньою причиною побутового конфлікту, який мав для діда такі серйозні наслідки. І чи вона взагалі була.

Як цю історію переказує моя тітка, одного разу автівка діда Миколи загрузла на в’їзній дорозі до хутора, де мешкали батьки його дружини. Доволі виразно пригадую багно, в яке після дощу перетворювалася дорога до Лугу — вона так і не стала асфальтованою в порадянські часи. Микола Ількович нібито взяв дошки з сусідського двору, щоби підкласти тверде під колеса і витягти вантажівку, на якій працював у колгоспі. Для сусіда це стало приводом завдати дідові важких травм ланцюгом для припинання корови. Сподівання на безумовну сусідську допомогу обернулося важким побиттям і лікуванням у лікарні.

Зображення 10. Прощання з Миколою Ільковичем, 1967 рік

Після смерті чоловіка дружина Миколи Ільковича була змушена переїхати до міста разом з дітьми — вдома, в селі, вона не могла залишатися як з огляду на важку травму, пов’язану з простором дому, так і через надто тісні соціальні зв’язки, у які вона як дружина самогубця більше не вписувалася. В консервативній селянській спільноті, хоч і просвітленій останніми постановами комуністичної партії, такий вчинок не міг бути зрозумілим. У трикутнику побутового насилля теж є свої bystanders, говорить онучка Миколи Ільковича, моя мама:

В селі дуже важко. В селі люди дуже жорстокі, коли оце починає кожен переповідати свою історію, чому так трапилось. А де ж ви всі були, односельці? Коли його били, де ви були? Невже ніхто не бачив? Всі ходили з закритими очима? Він же ж, мабуть, і кричав. Навіть отой Дребіт, що це зробив, — де його жінка була? Шо, вона не бачила? Десь там перед подвір’ям це робилося. Сусіди — ніхто не бачив? Це норма. А коли людина наклала на себе руки, то він поганий.

Переїзд до міста давав сім’ї Миколи Ільковича можливість сховатися від суспільного осуду, але й означав життя з чистого аркуша, тому діти зростали в інтернаті, поки їхня мати, молода вдова, намагалася облаштувати більшою чи меншою мірою достойне життя для себе й своїх дітей. Історія про нереалізовану сусідську солідарність вилилася ще й в історію про нестачу любові, у якій зростало наступне покоління.

Микола Ількович мав відвагу піти з життя. Мені, як і бабусі, вже навряд чи вдасться зрозуміти, що стояло за його рішенням. Це коротке життя було сповнене насильства в найрізноманітніших формах. Спіраль державного насильства то закручувалася навколо прадіда і його рідних, то ставила його по інший бік колючого дроту Вятлагу для нагляду за ворогами Радянського Союзу. Проте зрештою вирішальним для цього життя став не той і не інший травматичний досвід, пов’язаний з політикою радянізації, а випадковий побутовий інцидент. Проте він, імовірно, теж був невіддільною частиною тогочасних суспільних пертурбацій.

Після того, як Україна стала незалежною, у 1993 році Миколу Ільковича і його сім’ю реабілітували “з поверненням конфіскованого майна або його вартості”. Але він про це вже ніколи не дізнається. Як і про те, за кого голосувала його дружина на перших в незалежній Україні президентських виборах.