Війна, яка прийшла в наше життя, змінила нас назавжди. Вона стала невидимим, але відчутним тлом для всього, що відбувається навколо. Ця фотосерія — це особиста історія мого чоловіка, чинного військовослужбовця, який повернувся у тил, але думками все ще на війні. Через об’єктив фотоапарата я прагну передати ті емоції, переживання та зміни, які війна принесла в наше життя.

Це не просто фотографії; це візуальний літопис його думок, страхів, мрій і реальності, з якою він стикається щодня. Кожен кадр розповідає про те, як війна трансформує людську душу, змушує переосмислити звичне і знайти нові сенси у житті.

Чому ти не любиш дощ?

Починається дощ, ти промокаєш до трусів, але перевдягнутись, висохнути, зігрітись змоги не маєш. Ти замерзаєш і тебе трясе настільки, що не можеш заснути. А часу на сон небагато, ти знову маєш іти «вперед-вперед». І навіть якщо ти захворієш, це не стане приводом не виконувати бойові завдання. А після дощу усюди грязюка, болото, ноги провалюються у це все, й воювати стає складніше.

Розкажи про найщасливіший момент.

Ми йшли на бойове завдання у Білогорівці (Луганська область, Україна) й нам сказали, що ми туди менш ніж на день, щоб не набирали з собою продовольство. Але ми були на водокачці 4 дні. Ще на шляху до неї нас почали обстрілювати. Нам нікуди було дітися, були поранені. В кармані один батончик, майже без води, під невгамовними обстрілами вагнерівців зі 120-го міномета. Вони, як таргани, лізли з усіх сторін: тільки вбили одних — з’являлися нові. Будівля водокачки руйнувалася, мого командира вбила плита, що впала від чергового прильоту. Ми розуміли, що ця будівля може стати для нас братською могилою, бо з кожним прильотом вона руйнувалася все більше, й усе валилося на нас. Вікна були усюди; якщо тебе помітили у вікні, ти труп. Була маленька кімнатка без вікон — там ми спали, але недовго. В перший день я поспав заледве хвилин 40, потім два дні не спав зовсім. Ми були голодні, змерзлі. У мене була думка, що я помру у свій день народження, який припав на ці дні, й це буде такий злий жарт. Сил вже не залишилось, і я був замерзлий настільки, що мене колотило. Хлопці зняли ковдру з загиблого Віталіка і вкрили мене. Тоді мій побратим заварив мені чаю — це був найцінніший подарунок.

Підімо на пікнік.

Я не хочу на природу. Знаєш, скільки там пробув? Ніби знову повертаюсь у той жах…

Який твій найбільший страх?

Я найбільше боюсь опинитися в такій посадці, де ти як на долоні. Схід — це степи, й посадки часто єдине місце, де можна сховатись від ворога. Але такі відкриті посадки не захищають, і для багатьох військових вони стають останнім привалом.

Ким ти мріяв стати в дитинстві?

Я народився у сім’ї інженера й швачки, вчився, ходив у музичну школу, на плавання. Хотів займатися музикою і стати відомим музикантом, але вступив до художнього училища. Потім вивчився на художника розпису по дереву. Зрештою став скульптором-декоратором, музика була більше як хобі, випустив кілька пісень з другом. Перед повномасштабною війною я робив велике замовлення для міста, але, на жаль, так і не доробив. 24 лютого 2022 року Харків почали обстрілювати, й у депо, де ми робили замовлення, був прильот. Я хотів служити й захищати своє місто від росіян, але на той момент у Харкові була черга з людей, що бажали захищати свій дім. Зброї не вистачало, тож брали лише з бойовим досвідом, якого в мене не було. Я з дружиною переїхав до більш безпечного міста — Чернівців, і наступного дня пішов до військкомату там. Зрештою я став військовим, і, звичайно, я зовсім не так уявляв свої роки, наше життя. Наразі я не маю можливостей реалізовувати себе як творця…

Про що думаєш, коли дивишся на річку?

Ми приїхали у Святогірськ (Донецька область, Україна) і почалася злива, а нам потрібно було переносити речі на другий берег через річку — всякі речі з командно-спостережного пункту, сухпаї й свої речі. Знову мокрі, замерзлі й невиспані, ми були змушені ходити через річку, у якій, як з’ясувалося, плавали трупи. Ми вийшли на берег і почався обстріл, рятувалися у ресторані біля річки.

Як ти себе почуваєш?

Безвихідь. З однієї сторони — ЗСУ, де весь час є загроза знову опинитися на передовій вічно голодним, втомленим, нічого не бачущим в якомусь місиві. З іншої — цивільні, для яких військовий — герой, коли йде контрнаступ і він на передку, і ворог, коли їх торкається мобілізація.

Чи було в тебе відчуття миру на війні?

Ми мали йти на позиції у Новоселівці (Донецька область, Україна) і я дивився навкруги: сонце світило й метелики літали. «Природа живе, все гаразд, — думав я, а на фоні чув звуки мін, артилерії. — І все навколо добре, лише люди один одного вбивають».